Вайлет Альвіно - Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно

- Виходьте! Вас здали! - Голосно крикнула я, і направила свій погляд туди, де ймовірно ховався батько хлопчика. Господи! Хоч би він не втік! - Через кілька секунд переді мною з'явився чоловік, середнього зросту, трохи щільний, хоча тут не знаю точно, надто вже куртка на ньому об'ємна була. А потім я глянула в його обличчя... і воно мені сподобалося. У ньому не було нічого, щоб впадало в очі, воно просто було приємним, якимось добрим чи що. А ще в нього було темне волосся та невелика щетина на обличчі. Це все, що я встигла розглянути, поки він стрімко підіймався сходами. 

Прокинься! У тебе тут цікава ситуація намічається, а ти витріщаєшся!Чи не все одно, який він, цей недолугий татусь. 

- Добрий вечір, - тихо сказав він наблизившись впритул. 

Виявилося, що його зріст трохи більше, ніж мені здалося спочатку. Принаймні, порівняно зі мною, коротуном сто шістдесят сім сантиметрів, довелося пристойно так підвести голову, щоб глянути йому в очі. 

Дивний погляд ... незрозумілий 

- Добрий вечір, - зробила я крок назад, щоб відвоювати для себе трохи простору. До того ж лаятися куди простіше здалеку. 

- Може ви мені поясните, що тут відбувається? Хто ви такий ... і Мишко? - я пошукала очима хлопчика, але його поряд не було. – А де хлопчик? - Почала гарячково шукати його навколо себе, так що напевно була схожа на собаку, що ганяється за своїм хвостом. Ну і про претензії я зовсім забула. 

- Не хвилюйтеся, - схопив мене за плечі незнайомець. - Мишко зайшов у квартиру, я бачив. 

- Що? Та що тут відбувається? Чому Мишко думає, що я його мама? 

- Мишко дуже хотів маму… - якось невпевнено почав чоловік… 

- І що? Це привід називати його мамою будь-кого?! 

- Ні… 

- Мамо, тату, ви що свалитеся? - З'явилася зацікавлена голова Мішки. Він уже встиг зняти куртку та шапку, правда все ще залишався взутим. 

- Ні, що ти, синку, - чоловік погладив сина по голові. 

- Це добре, мами та тата, не повинні свалитися, - мудро промовила дитина і знову зникла у квартирі. 

- Це якийсь театр абсурду, - прошепотіла я. Мамою ... мене назвали мамою ... Мрії збуваються... але не таким же способом. 

- Я бачу, ви трохи приголомшені... але я можу все пояснити ... тільки зайдімо у квартиру, добре? Боюся розмова може зайняти якийсь час, а ви, - він обвів моє скромне вбрання, що складається з коротких шортів і футболки, дивним поглядом, і продовжив, - замерзнете, якщо ще хоч пару хвилин простоїте в коридорі. 

- А звідки мені знати, що ви не маніяк, - ненароком вирвалося в мене, про що я тут же пошкодувала. Ну який маніяк, з дитиною? Дурниця. Чоловік лише засміявся. 

- Я не маніяк ... чесно, можете спитати у сина. 

- Запитаю ... проходьте.