Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

цидулки, які він був написав, повітряні поцілунки, що він їх передавав крізь вікна, його долоньку, що стрекотіла їй угору-вниз із заднього сидіння від’їжджих автівок: бувай! бувай! Коли він ще був малям, то вивчив «па-па» задовго до «привіт»; так він і вітав людей, і прощався з ними. Шарлотті здавалося особливо жорстоким те, що цього разу не було ніякого «бувай». Вона тоді настільки відволіклася, що не могла чітко пригадати, якими словами вони з Робіном обмінялися востаннє, та й навіть коли вона його востаннє побачила, хоч вона потребувала, щоб щось конкретне, якийсь дрібний остаточний спогад узяв її за руку й супроводив — уже незрячу, збиту з ніг — крізь цю несподівану пустелю існування, що простягалася перед нею від тієї миті й аж до кінця життя. Ледь не безуміючи від болю й безсоння, вона невпинно белькотіла до Ліббі (саме тітка Ліббі допомогла їй прожити той час, Ліббі та її прохолодні тканини й холодці, Ліббі, яка разом із нею не спала всю ніч, ночі й ночі, Ліббі, яка ні на мить її не покидала, Ліббі, яка врятувала її); бо ні її чоловік, ні взагалі ніхто не міг бодай на крихту її розрадити; і хоча її мати (яка про чуже око «нормально це прийняла») у своїх звичках і зовнішності не змінилася, а продовжувала відважно займатися щоденними справами, Еді вже ніколи не стала такою, як колись. Горе обернуло її на камінь. Це здавалося сущим жахіттям.

— Вилазь уже з того ліжка, Шарлотто! — гаркала вона, розчахуючи віконниці. — На, випий кави, причешися, не можна тобі вічно так вилежуватися. — І навіть стара невинна Ліббі деколи здригалася від кардинальної прохолоди в погляді Еді, коли та відверталася від вікна, щоб зміряти очима доньку, яка нерухомо лежала в темній спальні: розшаліла, нещадна, наче Арктур4.

— Життя продовжується. — То була одна з улюблених приказок Еді. То була брехня. У ті дні Шарлотта й далі прокидалася в задурманеному делірії, щоб розбудити мертвого сина перед школою, і по п’ять-шість разів вставала серед ночі, гукаючи його. І іноді, на якусь мить-другу, вона була впевнена, що Робін десь нагорі, і все це просто нічне жахіття. Та коли очі пристосовувалися до темряви й бридкого розпачливого безладу (серветки, флакони з-під ліків, мертві квіткові пелюстки), що всипав приліжкову тумбу, вона знову починала ридати, — хоч до того вже проридалася аж до болю в грудній клітці — бо Робіна не було нагорі, як і в жодному іншому місці, звідки він міг би колись повернутися.

Він було вставляв карти собі між спиць велосипеда. Хоча Шарлотта й не усвідомлювала цього, коли він ще був живий, але саме за їхнім тріскотінням вона відстежувала його прибуття й відбуття. Якась дитина по сусідству мала велосипед, що звучав точно так само, і щоразу, як Шарлотта чула десь далеко цей звук, то на одну запаморочливу, чарівно жорстоку мить невіри серце їй підкидалося.

Чи кликав він її? Роздуми про його останні миті розривали душу, проте ні про що інше вона думати не могла. Як довго? Чи мучився він? Цілісінький день вона витріщалася на стелю спальні, поки по тій ковзали тіні, а тоді лежала в темряві без сну, втупившись у сяйво від люмінесцентного циферблата годинника.

— Від того, що ти цілими днями лежиш у ліжку й ревеш, у світі нікому краще не стає, — бадьоро повчала Еді. — Тобі стане значно краще, якщо вдягнешся й сходиш навести лад на голові.

У снах Робін був невловний і далекий, щось приховував. Вона воліла почути від нього хоч якесь слово, але він ніколи не дивився їй в очі, ніколи нічого не говорив. У найгірші дні Ліббі щось бурмотіла їй знову й знову, щось, чого вона не розуміла. Ми ніколи й не могли його мати, золото. Він нам не належав. Нам пощастило, що він пробув із нами стільки, скільки вийшло.

І саме ця думка прийшла Шарлотті в голову крізь наркотичний туман того спекотного ранку в кімнаті із зачиненими віконницями. Про те, що слова Ліббі правдиві. І що в той чи інший химерний спосіб, відколи він ще був малим дитям, Робін усе своє життя намагався з нею попрощатися.

 

Останньою його бачила Еді. Далі вже ніхто не мав достатньої певності. Поки її родина балакала у вітальні, — замовкаючи вже надовше, усі люб’язно роззиралися в очікуванні заклику до столу — Шарлотта стояла рачки й порпалася в серванті їдальні в пошуках святкових лляних серветок (перед тим вона виявила, що стіл накрито повсякденними бавовняними; Іда — що типово — заявила, що сном-духом не чула про якісь інші, і сказала, що єдині, які їй вдалося знайти — то картаті пікнікові). Шарлотта щойно була віднайшла святкові серветки й уже збиралася покликати Іду (бачиш? там, де я й казала), коли зненацька їй стрельнуло, що щось не так.

Немовля. Це був її перший інстинкт. Шарлотта підскочила, не звернула уваги на серветки, що попадали на килим, і вибігла на веранду.

Але з Гаррієт усе було гаразд. Вона так і сиділа пристебнута до своєї гойдалки й роздивлялася матір великими задумливими очима. Еллісон сиділа на тротуарі, у роті тримала великий палець. Вона хилиталася сюди-туди, дзижчачи, як оса — начебто неушкоджена, проте Шарлотта побачила, що та плаче.

«Що таке? — спитала Шарлотта. — Ти десь вдарилася?»

Але Еллісон, не виймаючи пальця з рота, похитала головою: ні.

Краєм ока Шарлотта мигцем помітила якийсь рух скраю по­двір’я — Робін? Та коли підняла голову, там нікого не було.

«Точно? — перепитала вона в Еллісон. — Тебе киця не дряпнула?»

Еллісон похитала головою: ні. Шарлотта вклякла й швидко оглянула її: ні ґуль, ні синців. Кіт кудись зник.

Не позбувшись тривоги, Шарлотта поцілувала Еллісон у чоло й повела її в будинок («Може, посидь на кухні, подивися, що Іда робить, рибко?»), а тоді вийшла по немовля. У неї вже раніше траплялися ці ефемерні спалахи паніки, зазвичай посеред ночі й постійно, доки дитині не виповнилося пів року, і тоді вона зривалася на ліжку з міцного сну й кидалася до колиски. Але з Еллісон нічого не трапилося, і немовля також у порядку… Вона зайшла у вітальню й примістила Гаррієт