Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Її чоловік, Дікс, сказав на вечерю його не чекати. Він пішов полювати на качок. Звична річ. Коли Дікс був не в банку, то зазвичай на полюванні або вдома у матері. Шарлотта відчинила кухонні двері й підсунула табуретку, щоб дістати з шафки абрикоси для немовляти. Іда Ру прихилялася, виймаючи з духовки деко з пампушками. «Бог, — співав тріскучий голос негра з транзисторного радіо, — Бог ніколи ніяко не міняється».
Та програма з Євангелія. Вона навіювала на Шарлотту жах, хоч сама жінка ніколи нікому про це не розповідала. Якби Іда не ввімкнула те ґвалтування так гучно, можливо, вони б почули, що відбувалося на подвір’ї, дізналися б, що щось не так. Але зрештою (борсаючись уночі в ліжку в непогамовних спробах відстежити події до ймовірної Першопричини) саме вона в першу чергу змусила побожну Іду працювати в неділю. Пам’ятай день суботній, щоб святити його. У Старому Завіті Єгова і за значно дрібніші проступки людей морив.
«Ще трохи, і пампушки будуть готові», — сказала Іда Ру, знову згорбившись над духовкою.
«Ідо, я їх сама повитягую. Виглядає, як на дощ. Сходи позбирай одяг і поклич Робіна вечеряти».
Коли Іда — воркітлива й неласкава — причовгала назад із повним оберемком білих сорочок, то повідомила: «Він не йде».
«Скажи йому, щоб негайно йшов».
«Я не знаю, де він. Зву-зву, а не йде».
«Може, вулицю перейшов».
Іда кинула сорочки в кошик для прасування. Москітні двері затраснулися. «Робіне, — почула Шарлотта її голос. — Робіне, ану вже йди сюди, бо ноги тобі поперекручую».
А тоді знову: «Робіне!».
Але Робін не вийшов.
«Ой, боже ж ти мій», — мовила Шарлотта, витираючи руки кухонним рушником, і вийшла на подвір’я.
Опинившись там, вона дещо стривожено, а радше навіть роздратовано, усвідомила, що гадки не має, де шукати. Велосипед стояв спертий на веранду. Він точно не подався б кудись далеко перед самою вечерею, особливо коли в них гості.
«Робіне!» — гукнула вона. Він що, ховається? У їхньому районі дітей його віку не було, і хоч подеколи малі нечупари — що чорні, що білі — й загулювали з річки на широкі хідники Джордж-стріт, затінені дубами, зараз вона жодного не бачила. Іда заборонила йому з ними гратися, хоч іноді він усе одно загулював до них. На найдрібніших було важко дивитися без жалю, такі в них були обдерті коліна й брудні ноги; хоч Іда й витуряла їх геть із подвір’я, Шарлотта, як находило на неї добросердя, деколи давала їм четвертаки й пригощала лимонадом. Проте коли ті повиростали — до тринадцяти-чотирнадцяти років — вона охоче відступала в будинок, полишаючи Іді можливість розійтися на повну й попроганяти їх. Ті діти стріляли по собаках із пневматичної зброї, крали всіляке добро в людей із ґанків, лихословили й до пізньої ночі гасали вулицями.
Іда сказала: «Пара тих малих паршивців щойно літали там по вулиці».
Говорячи «паршивці», Іда мала на увазі білих. Вона терпіти не могла бідних білих дітей і з однобоким шалом звинувачувала їх у всіх бідах, що траплялися на подвір’ї, навіть тих, де Шарлотта була певна, що ніяких дітей вони стосуватися не можуть.
«Робін з ними був?» — спитала Шарлота.
«Нєа».
«А де вони зараз?»
«Я їх нагнала»
«Куди?»
«Туди-во в бік вокзалу»
До себе на подвір’я подивитися, що відбувається, вийшла стара місіс Фонтейн, сусідка, вбрана в білий кардиган і арлекінові окуляри. Біля неї, ззаду, стояв ветхий пудель, Мікі, з яким вони були комічно подібні: гострий ніс, шкарубкі сірі кучері, підозріливий випин підборіддя.
«А що ж, — звеселіло озвалася вона. — Велику вечоринку собі там затіяли?»
«Лише родина», — відгукнулася Шарлотта, розглядаючи дедалі темніший горизонт позаду Натчез-стріт, де на віддалі простягалися залізничні рейки. Варто було запросити місіс Фонтейн на вечерю. Місіс Фонтейн — вдова, а єдина її дитина загинула в Корейській війні, проте вона вічно на все нарікала й мерзенно всюди пхалася. Містер Фонтейн, власник хімчистки, помер відносно молодим, і люди між собою сміялися, що то вона його пересудами в могилу звела.
«Що таке?» — запитала місіс Фонтейн.
«Ви раптом Робіна не бачили, ні?»
«Ні. Я весь день нагорі була, порядкувала на горищі. Маю, певно, жахливий вигляд. Бачите, скільки сміття позносила? Знаю, що сміттяра до вівторка не буде, і страшно не хочеться лишати все отак на вулиці, але що вдієш. То де Робін завіявся? Не можете знайти?»
«Далеко зайти точно не міг, — відповіла Шарлотта, ступаючи на тротуар, щоб роздивитися вулицю. — Але вже вечеряти час».
«Виглядає гейби на грім», — відзначила Іда Ру, позираючи на небо.
«Не думаєте, що в став упав? — тривожно припустила місіс Фонтейн. — Я все боялася, що хтось із тих малих туди звалиться».
«Та в ставі навіть пів метра глибини нема», — відказала Шарлотта, але все одно обернулася й подалася на заднє подвір’я.
На задню веранду вже вийшла Еді. «Скоїлося щось?» — запитала вона.
«Нема його там ззаду, — окрикнула Іда Ру. — Я вже дивилася».
Проходячи повз відчинене кухонне вікно збоку будинку, Шарлотта ще почула Ідину євангельську програму:
Ніжно та лагідно кличе Ісусик,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленький друг, Донна Тартт», після закриття браузера.
