Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

мучить його розум? Сценарію не існує, його життя — не телевізійний серіал. У реальному житті незрима рука пише сценарій у той самий час, коли розвиваються події. Він завжди вважав себе передбачливим, завжди бажав тримати власну долю у своїх руках, самому визначати її шлях. Але тепер усе вище за його сили. Єдине, чого він прагне, — упорядкувати свої думки, надати бодай якоїсь форми життю, що останнім часом вислизає з його рук, наче пісок крізь жерло клепсидри. Він, що поклав життя на пошук відповідей доісторичних таємниць і прагнув надати зримої форми життю доісторичної людини, зараз геть безпомічний, щоб контролювати власне життя, пояснити загадки своєї душі. Щоразу, як він наміряється здійснити дешифрування, губиться в проваллі лабіринту власного розуму. Там усередині кружляє лише декілька чому? — відповідей, схожих на ті, які він дає на розкопках і в книжках, не існує. Він хотів би на деякий час позбутися всього цього, і — так, він не заперечує, мов блискавка промайнула думка, що не видається таким уже й страшним, якщо так станеться, коли його кістки залишаться навік у цьому куточку Егейського моря. Ясна річ, унаслідок нещасного випадку чи якась раптова смерть спостигне з природніх причин. І хтозна, можливо, тоді, коли археологи майбутнього знайдуть після тисяч років його рештки в якійсь ямі біля доісторичної могили, вони проведуть своє хронологічне дослідження. Він знає, що мірою відліку для визначення його віку будуть 5730 років, саме стільки часу потрібно для процесу напіврозпаду й зменшення на половину в ядрі кількості нейтронів радіовуглецю 14. Ось коли його життя, певно, набуло б іншого виміру, зараз просто сміховинним є порівнювати прожиті десятиліття з 5730 роками. А ще більше, поглянути на них з перспективи п’яти мільярдів років існування Землі чи 13,7 мільярдів років існування Всесвіту, власне, вічності.

І отак він сидить і бачить власне тіло, наче його душа відділилася й дивиться на нього з відстані, водночас усвідомлюючи, що ця картина суперечить усьому тому, що наживо розгортається перед його очима. Можливо, у його серці й нема місця псевдоромантичній сентиментальності, бо він вважає все це слабкістю, але цей світ, бездушний і нечутливий, оточує його звідусіль, володіє, попри всю інертність, здатністю вражати своєю винятковою красою, яка може зрушити з місця й породити різноманітні відгуки в живих істотах, які перебувають зовні.

У темряві, поглинений невтішними думками, він погладжує свою густу сіру борідку й час від часу з силою затягується люлькою. Далеко стогне море і свіжий морський бриз долітає до балкончика, щоб ледь помітно скуйовдити його волосся. Він замерзає через пориви вітру, відчуває, що холод приникає вглиб до хребта, наче, проходячи повз, його торкнувся своєю дланню якийсь незримий архангел. Закутується в коц, узятий з однієї з шаф. Хоч зараз липень, та прохолодні ночі в Егеїді такої пори року — не дивина.

Є миті, коли до кожного приходять непрохані песимістичні настрої, збурюючи думки, як це трапилося з ним цього вечора. Розум веде дивну гру, розкручується дивними роздумами, сповзає в похмуре коливання кольорів, наче у вир, допитується про той день, коли станеться неминуче, які будуть відчуття, що там після смерті? Запитує себе, наскільки істинним чи облудним є людське життя, і доходить висновку, що таки більш облудним, ніж істинним. Наразі відчуває, що й сам трохи облудний, його життя й пов’язані з ним образи, ті, що з вечора стоять перед очима, є просто електричним імпульсами в сірій речовині, думками в голові іншої людини.

Маяк на Гларонисі блимає кораблям, які проминають острів у відкритому морі, виникає освітлена цятка і зникає. Над його головою блякнуть і згасають зірки, на сході починає поступово пробиватися багряна тінь від сонця. Він не витримує, стягує з себе одяг, плентається в кімнату й ховається під простирадлом.

3

Дукареліс стояв над місцем розкопок, яке буквально вчора розмітив зі своєю командою, мотузки й кілки розмежовували рівні та хідники розкопу. Місце було знайоме. Останнім часом він постійно курсував між Атенами та Куфонисі, щоб підготувати все для проведення розкопок. За допомогою електронного вимірювача відстані він зафіксував місце розкопу, точно визначив ширину й довжину, наявну різницю у висоті та дослідив особливості довколишньої місцевості.

У долонях він стискав два уламки, що колись були частинами якогось маленького витвору доісторичної людини, яка мешкала тут десь п’ять тисяч років тому. На обпеченій глині можна було вирізнити вишкрябане зображення птаха і його довгий дзьоб.

Як і будь-який поважний археолог, що вище за все ставить свої дослідження, він був у камуфляжній формі, яку носять рибалки й мисливці: сорочка та шорти кольору хакі, бриль і військові черевики... раз-два, раз-два..., відлуння його травматичних спогадів періоду служби у війську. Він не страждав від зарозумілості великих археологів, які прагнули увічнити своє ім’я і для цього карбували його на стелі, встановленій над розкопками. Однак колись день тріумфу мав настати й для нього. Він був ще нікому не відомим науковцем, піратом від археології, який шукав долі, гасаючи з одного егейського скелястого острівця до іншого. Та хіба не такими ж були Еванс і Шліман?

Поруч мов бджоли гули його підручні, пане професоре, пане професоре, археологи без наукових звань, реставратор, студентство й наймані робітники. Кожен рухався на своїй хвилі. Він був центром всесвіту, сонцем, що силою тяжіння притягало до себе планети, позбавлені власного світла, перетворюючи їх на заручників віковічної траєкторії. Насправді ж його влада зникала на відстані простягнутої руки. Разом вони мали провести лише три літа. Він повивчав їх і кожного пізнав, так би мовити, за плодами його, тож усі опинилися на своєму місці. І ось вони всі навпроти нього, у маскувальних капелюхах — Струнко! — справжнє тобі пістряве ополчення, що готується вирушати на війну. На душі в нього було неспокійно, усе дзвеніло всередині мов напнута тятива, однак жодна з емоцій не прослизнула на обличчя. Навпаки, воно випромінювало рішучість, він умів приховувати справжній настрій, будь-хто сказав би, що ця людина знає, чого прагне. Відчував, що на його плечах лежить велика відповідальність, наче в генерала, за яким на полі бою лишається останнє слово. Від якого залежить, скільки з його бійців сьогодні героїчно складуть голову, а скільки залишиться живими й далі насолоджуватимуться життям, пожинаючи плоди слави. І ось зараз уся команда стояла перед ним і чекала на розпорядження. Та шепіт моря, яке вершило свої діла десь за триста метрів за їхніми спинами, долітав до їхніх вух.

Його помічники, Ангелікі й Павлос, молоді археологи, які