Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

Степан хотів повернутись та покласти воду на місце, та Євген зупинив його.

- Ти це чого? – спитав хлопець, - нас має зупинити охоронець, а він спить, - Євген показав на літнього чоловіка.

- То що нам тепер, весь магазин винести? – спитав Степан.

- А це ідея, - всміхнувся Євген та почав діставати шоколадні батончики та пхати в кишені, - я тебе в усьому слухаю.

Степан підскочив до Євгена, та почав швидко все витягувати. Він заборонив другу так робити, це не по людськи. Спочатку треба зрозуміти, що відбувається. Потім вже будемо грабувати магазини. Звичайно, ні про який спорт річ вже не йшла. Діти швидко повернулись до гуртожитку.

Зайшовши всередину, побачили перелякану дівчину років дев’яти-десяти. Вона була в смішній піжамі, з штанів та кофти з довгим рукавом. Волосся коротке та світле, стирчало як солома, в різні сторони. Очі, повні сліз, були голубі та добрі. Вона, побачивши хлопців, зіскочила з диванчику, та майже падаючи, підлетіла до них.

- Що відбувається? – крізь сльози видавила дівчина, - чому всі сплять?

- Ми також звернули увагу на сонне царство, - погодився Степан, - але причини цього не знаємо.

- В тебе в кімнаті всі сплять? – спитав Євген, виглянувши з-за плеча Степана, - чи ще хтось прокинувся?

- Ні, всі сплять, - шмигнула носом дівчина, - я одна прокинулась, будила дівчат як могла, але ніякого результату.

- А скільки років твоїм сусідкам? – спитав Степан, - вони старші тебе?

- Так, мені десять, - відповіла дівчина, - Маші тринадцять, Світлані чотирнадцять, а Софії взагалі шістнадцять.

- Цікаво, - Євген взявся рукою за підборіддя та почав ходити кругами, кривляючись, - більше нікого не бачила?

Дівчина помахала головою в сторони. Діти домовились, що пройдуться по своїм поверхам, в пошуках тих, хто все ж таки прокинувся. Оскільки весь другий поверх був для хлопців, а третій – для дівчат, розійшлись на сходах. Через пів години діти мали зустрітись в холі, біля столу Ванди.

Звичайно Степану та Євгену було простіше. Їх двоє, а дівчина одна. Хлопці розділились та пішли в різні сторони коридору. Стукали в кожну кімнату, смикали ручки. Далеко не всі зачиняли двері на замок. Все ж, дитячий будинок, всі свої. Хоча комендант частенько збирала всіх дітей та сварила за крадіжки один в одного. Складніше було з дітьми, що потрапляли в більш дорослому віці до дитячого будинку. Дуже багато з ними проблем, вони довго не приймають розуміння нового життя.

Обійшовши весь поверх, хлопці втомились, але мали результати. За пів години, в холі першого поверху, на диванчиках сиділо не менше двадцяти хлопців та дівчат. Ту саму першу дівчину, з коротким світлим волоссям та голубими очима, яку хлопці зустріли, звали Валя. Вона вважалась старожилом, тому що потрапила до дитячого будинку ще немовлям. Зі знайомих хлопців, Євген та Степан знали Рому, Василя, Колю та двох Саш. Інших бачили, та якось не перетинались з ними. Дівчата, зі знайомих, Оля та Світлана, Люда та Лера. Інших бачили та не знали особисто.

Діти розповіли про схожі ситуації. Прокинулись зранку, сусідок будити намагаються, та ніхто не прокидається. Євген додав, що вони з Степаном були на вулиці та в магазині. На вулиці людей не має, машини не їздять. В магазині касири та охоронець є, але вони сплять точно так само.

Цікавим було те, що наймолодшою була Люда, їй було всього шість років. Старшим за всіх був Рома, йому було дванадцять років. Євген присвиснув, та він був якось дивно задоволений. Було враження, наче він радів, що зникли дорослі. Точніше, не зникли, а заснули. Та що ж тепер робити дітям? Мобільних телефонів в них не було, це було заборонено. Меценати намагались передавати подібні прилади, та комендант мала нюх на таке. Тому обходилиськишеньковими грошима, але й тих давали не багато, бо діти починали влаштовувати бійки. Зв’язком був лише телевізор та радіо.

Як тільки Оля побігла за радіоприймачем, діти пішли до кімнати Ванди, включити телевізор. Ніяких новин не знайшли, лише телепередачи чи фільми, як по кругу. Прибігла Оля та повідомила, що по радіо все те ж саме. Поставлені в чергу передачі та плей листи. В ефір ніхто не виходить, нічого не повідомляє.

Нічого не зрозуміло. Домовились, що поки кожен сам за себе. Степан благав не брати нічого з магазину. Та декілька дітей махнули на нього рукою, майже зразу зібрались набрати смаколиків, поки всі сплять. За це платити не треба! А діти, що живуть в дитячому будинку, все ж таки хочуть відчути щастя. Хоча б таким чином, хоча б скуштувавши щось особливе чи дороге. Те, що раніше було не досяжне, або стало не досяжним.

Збори домовились провести на наступний день, в цьому ж місці, на дев’ять годин ранку. Євген піднявся першим та ляснув у долоні, знову ж таки, дуже задоволений. Розійшлись по своїм куткам. Та в цей день, Степан все ж таки вмовив Євгена позайматись спортом. Вийшли на стадіон, пробігли десять кіл та зайнялись всіма групами м’язів по черзі. Втомлені та виснажені, повернулись додому.

В шафі була невелика кількість продуктів, оскільки комендант видавала кожному набір їжі. Не лишали дітей без їжі і меценати або потенційні батьки, що придивлялись на дітей. Місцеві жителі мали вчитись готувати самостійно. Яйця, картопля, хліб та інше. На кожному поверсі, крім кімнат був великий хол та одна кухня. На кухні стояв спільний холодильник, плита та два столи. Електричний чайник та декілька полиць з кашами. Все інше діти забирали до кімнат.