Євгеній Шульженко - Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко

- Дивно, - сказав Степан вголос, - зазвичай в вісім ранку двері вже відчиняють. Сходи до Ванди та попроси відкрити двері.

- А чого я? – обурився Євген, - ти що командиром влаштувався? Тобі одинадцять років як і мені. Я не буду виконувати твої розпорядження.

- Ти сьогодні я бачу роздратований, - всміхнувся Степан, не звертаючи уваги на обурення свого друга, - я сам схожу, не переймайся.

Смаглявий хлопець розвернувся та пішов до столу вахтера. Постукав у відкриті двері та зайшов всередину. Євген майже одразу почув, що Степан гукає його до себе. Забурчав собі щось під носа, але пішов на голос. Підійшов до дверей, також постукав та зробив крок в кімнату. Одразу зморщив носа. Відчувався запах старості, згадалась квартира з батьками-наркоманами. Євген дуже не любив згадувати своє минуле.

Хлопець подивився на Степана, та майже одразу перевів погляд на диван, де спала Ванда. Степан пояснив, що почав будити літню жінку, та вона не прокидається. Він просто не знає, що робити. Євген підійшов та присів біля Ванди. Прислухався та придивився. Вона дихала спокійно, груди підіймались та опускались, просто спала собі та й все.

- Ну, спить жіночка, - підняв плечі Євген, - втомилась напевно.

- А тобі не дивно, що зараз зверху Єгор та Семен сплять, бо втомились, - Степан показав пальцем на вахтерку, - і Ванда спить, теж втомилась?

- Ну, спробуємо зайти до коменданта, - тільки й сказав Євген, - вона ж казала, що тиждень буде жити в гуртожитку, бо ми тут розгулялись дуже.

Хлопці вийшли з кімнати вахтера та підійшли до дверей коменданта. Вели себе тихо та чемно. Світлана Степанівна - це була величезна жінка, яку всі боялись. Так, вона була дуже повна, інколи діти навіть задавались питанням – як вона пролазить в двері, щоб зайти в свій кабінет? Світлану Степанівну боялись всі, від самих звичайних дітей до самих наглих та хитрих. Кожного знала по імені, могла розповісти історію життя та момент, коли дитина потрапляла до дитячого будинку. Вона знала все, та наче сканувала мозок. Євген постійно намагався довести Степану, що відчуває момент сканування.

В двері постукали три рази. Кожен раз очікували не менше хвилини. Але коли зрозуміли, що відповіді не буде, спробували відчинити двері. Вхідні двері кабінету коменданта були відкриті. Пройшовши по невеликому коридорчику, діти увійшли в кімнату. Штори закриті, шафа з книгами відкрита. А за столом сиділа Світлана Степанівна. Точніше, вона не сиділа, вона лежала на столі, обличчям в журналі. Руки розведені в сторону. В правій руці ручка, ліва просто звисає зі столу. Світлана Степанівна спокійно спала, як і всі люди, яких Євген та Степан сьогодні побачили.

Штовхати жінку хлопці не наважились, та спробували докричатись до неї. Реакції ніякої не було, тож вийшли з кабінету коменданта, тихо зачинивши двері. Повернулись до вахти, пошукали ключі. Це було не складно, оскільки Ванда Василівна була старого загартування. В неї все було на місцях, підписано, розкладено. Витягнули ключ з биркою «Вхідні двері» та рушили до самих дверей.

Замок провернувся легко, вхідні двері піддались. Степан та Євген вийшли на вулицю та вдихнули свіжого весіннього повітря. Неймовірно чудова погода. Сонце світить, пташки співають. Та головне, на що звернули увагу, абсолютна тиша. Мається на увазі тиша від цивілізації. На вулиці ніхто не ходив, по дорозі не їздили машини. Було враження, наче всі взяли вихідний та вирішили відіспатись до обіду, лише тоді щось робити.

Степан не довго насолоджувався такою картинкою, руки засунув в кармани та насупився. Поки Євген стояв та загадково всміхався, придивився по сторонам. Нікого не було. Взагалі нікого. Це дивувало. Столиця не маленьке місто, навіть о восьмій ранку хтось мав йти по справам. Вулиці були абсолютно пусті.

- Йдемо на майданчик?, - спитав Степан, - щось ми вже розтягнулись в часі.

- Та який майданчик? – здивувався Євген, - ти відчуваєш зміни? Мені щось підказує, в світі відбулось щось таке неймовірне, що й словами не передати.

- До чого ти ведеш? – Степан почав роздратовуватись, - ти про те, що всі сплять?

- Ну так! – підтвердив Євген, - робимо так. Зараз йдемо до магазину. Нам треба води купити? Звідти на стадіон. Все по чесному.

Степан підняв очі до гори та погодився. Хлопці спустились з ганку та перескочили дорогу. Пройшли між двома житловими будинками та повернули ліворуч, до найближчого супермаркету. Минули військову частину та адміністративну будівлю телекомунікацій. Вийшли до невеликого автомобільного майданчику з новобудівлею та встали перед входом до магазину.

За весь час, що діти витратили на дорогу, нікого не побачили. Ні людей, ні машин. Тільки вулична собака пробігла, проводжаючи дітей поглядом. Піднялись сходами до магазину та зайшли всередину. Торговий зал освітлювався як завжди, по кругу грала одна й та сама музика, лунала реклама. В магазині було пусто. Оскільки каси були з іншої сторони, вирішили таки взяти воду. Але на вході не було старого охоронця, який постійно чіплявся до дітей з дитячого будинку. Чомусь всіх поголовно він вважав злодіями та крадіями. Інколи навіть ходив по залу за Євгеном та слідкував, щоб той нічого не вкрав. Дратувало неймовірно.

Пройшли зал з водою, оминули побутову хімію, хліб та овочі з фруктами. Вийшовши до каси, обидва хлопці присвиснули. В магазині було всього чотири каси, за двома з них були касири. Обидва спали, поклавши голови на стіл. Також, далі від кас побачили того самого охоронця, що сидів на стільці, притулившись головою до стіни.