Сергій Клемін - Переплетення, Сергій Клемін

Ернст видихнув і заспокоївся. На його щоках навіть з’явився рум’янець.

Заради заспокоєння він набрав номер Рити і почув те, що й очікував почути. Автовідповідач сухо повідомляв: «Цей номер не обслуговується. Зверніться в службу підтримки». Щоб переконатися, він повторив «ритуал» і почув ті самі слова. Ернст мимоволі посміхнувся, але це була стримана посмішка. Як же він одразу не здогадався? Адже ця думка буквально лежала на поверхні. Кому ще, як не пранкерам захотілося дзвонити в п’ятницю ввечері? Ці хлопці знайдуть будь-які можливості, щоб досягти бажаного ефекту, а потім ... швидше за все так і буде, вони викладуть вміст розмов десь у себе на каналі в YouTube. Потім посипляться десятки задоволених коментарів про те, як автори спритно обдурили вчителя англійської літератури – цього «зубрилу», «буквоїда» та любителя вікторіанської епохи. Ернст змушений був визнати, що пранкерам вдалося сколихнути його почуття. Минуло кілька хвилин, перш ніж спокій знову запанував усередині. Залишилося лише одне питання: як їм вдалося знайти якісний запис голосу Рити десятирічної давності. Адже вона не ходила на радіо, не вела студійні подкасти, як це прийнято в наші дні. Всі ці тонкощі її голосу, манера вимовляти слова, робити паузи – вони це передали максимально точно. Але як? Як таке можливо? Хто б вони не були, ці пранкери – зробили свою роботу на п’ять із плюсом. Це виглядало безглуздо, але на секунду Ернст припустив, що готовий був зняти перед ними капелюх. Пранк – у якомусь сенсі – також мистецтво, хоча дуже особливе. Хоча з іншого боку, по справедливості «пранкерам» слід було б дати прочуханки за вторгнення у приватне життя. Ні слова більше. Ернст ліниво вирушив на кухню, дістав з холодильника баночку темного пива Wоrstaіner (на щастя, там чекала ціла упаковка, яку він акуратно приготував на вихідні) і поплентався до дивана. Сьогодні він страшенно втомився і хотів спати. Більше жодних дзвінків. Він задумливо глянув у вікно: місяць повільно плив у небі, ховаючись за хмарами. Для серпня – типова тепла погода. Синоптики повідомляли, що дощів не буде щонайменше цілий тиждень. І це викликало легкий смуток. Отже, десять років тому Рита любила саме таку погоду – теплу, спокійну; сидиш десь на ганку навпроти галявини і дивишся в нічне небо.

Вночі Ернсту наснилося, ніби він тягся уздовж вузького провулка. Дівчина, що проходила повз, упустила широкий червоний гаманець. Він підняв і побіг за дівчиною, щоб повернути пропажу. Однак Ернст залишався на місці. Худенька дівчина все більше віддалялася. Нарешті він кинув погляд на свої ноги і жахнувся. Вони тонули в чомусь, вони були в крові. Якась слизька, мерзенна тварюка з палаючими очима, як лампи, вчепилася в коліно мертвою, жадібною хваткою. Ернст спробував відбитися, але в нього нічого не вийшло. Тварина тягла його на дно, червону яму, що утворилася посередині провулка. Він спробував закричати, але раптом зрозумів, що в нього зовсім немає голосу. Дівчина майже зникла за рогом. Ернст випустив гаманець на землю; той відкрився. Ернст виразно побачив, що на бічній вкладці блищала глянсова фотографія Рити Бауер – його дружини. Її усмішка в якийсь момент перекосилася, ставши зловісною та огидною: вона ніби глузувала з свого чоловіка. Ернст відчув невимовний біль, гостро запахло гаром. Він знову озирнувся і жахнувся: все його тіло спалахнуло, як смолоскип... інфернальна тварюка продовжувала тягнути його в підземелля, з якого немає виходу. Вогонь! Багато вогню! Все горіло у вогні!

Частина четверта

Наступного ранку густий туман наповнив тихі вулиці. Обриси будинків танули, як воскові свічки. Він проникав у кожну щілину, стелився на дахах будинків, наповзав на сходинки. За вікнами осідала нескінченна біла імла, яка, здавалося, охопила все. Телефонний дзвінок розбудив Ернста близько дев’ятої ранку. Спросоння він не відразу зрозумів, звідки йде сигнал. Перша думка була, що він просто забув вчора вимкнути телевізор чи ноутбук. Проте нав’язливий звук йшов від смартфону. Ернст Бауер машинально взяв слухавку і знову почув знайомий голос.

– Дорогий, я сьогодні затримаюсь у коледжі. До мене мають прийти дві учениці Віра та Лідія (ти, мабуть, пам’ятаєш їх) – вони страшенно відставали у навчальному році. Розумію, що субота вихідний, але до відльоту я хочу встигнути зробити всі справи. Їм потрібна моя допомога. Ти не гнівайся.

Ернст мовчав, як риба. Не те, щоб йому не було чого сказати, але його голосові зв’язки, наче скам’янілі. Він відчув тяжкість. Все його тіло перетворилось на нерухому статую.

«То була вона... Саме вона... Невже вона додзвонилася з того світу? Але ж звідти не повертаються! НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ! Цього не може бути!», – проносилися думки Ернста. Проте зараз по телефону – була не звукова галюцинація (хоча кілька років тому, враховуючи його стан, все до цього йшло, і він би легко з цим погодився). То була Рита! Він був готовий присягнути, що це вона. Провалитися йому на цьому місці.

Вона мило балакає, ніби нічого не сталося. Це був живий голос – з емоціями та переживаннями. Вона була саме такою, якою він її пам’ятав, саме такою. Серце знову закалатало зі страшною силою. Тільки зараз він згадав, що саме ці слова вона вимовляла багато років тому. Рівно у такій послідовності. Він добре запам’ятав, що в ті далекі серпневі дні вона надавала індивідуальну допомогу двом дівчаткам Лідії та Вірі. Таке важко забути.

– Я не знаю, що сказати, – невпевнено відповів Ернст.

– Не будь занудою. Це лише кілька занять з дівчатками. От і все. Сподіваюся, ти сам приготуєш сніданок? Ти ж у мене молодець.