Сергій Клемін - Переплетення, Сергій Клемін

Здавалося, серце Бауера було розбите назавжди.

Життя розділилося на до та після.

Ще довгі місяці він дорікав собі за те, що не захотів піти з Ритою на той день народження, де вони б чудово провели час. Якби вони були там вдвох, вона б не сіла в той бісів літак і була б жива. В усьому винен його егоїзм – так міркував Ернст. Чортова конференція (якою б вона не була) виявилася важливішою, ніж благополуччя його дружини. Він ніколи не пробачить собі цього вчинку. Найважче у всьому цьому те, що Ернст Бауер так і не встиг сказати своїй дружині, що він її дуже кохає і цінує, і ні на кого ніколи не проміняє. Ці слова мали прозвучати, але в ті дні він хотів якнайшвидше закінчити писати свої тези та доповіді, тому голос Рити з слухавки виявився непочутим. Йому було зовсім нецікаво слухати її (нехай, милу та дзвінку) балаканину. Він був зайнятий своєю справою. І зараз ці думки розривали його на частини, висмоктуючи зсередини все живе. Якби він тільки міг повернути все на свої місця, якби тільки міг…

Частина третя

Десять років пролетіли з відчуттям туги та смутку. Ернст Бауер, як і раніше, викладає англійську літературу. Кілька місяців тому він почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Нора. Вона була вища за нього на п’ять сантиметрів: довге темне волосся закривало її витончені брови і родимку на лівій щоці. Їй уже було двадцять п’ять. Вона колись була однією з його учениць, і після закінчення коледжу пішла його стопами. Нора вступила до університету в Віллоубрук на філологічний факультет, про що ні краплі не пошкодувала. Бауер довго «чинив опір» її «залицянням» (як би дивно це не звучало), але, зрештою, його Карфаген впав, а серце було розтоплено, як тепле масло. Дівчина вдихнула в нього нове життя, і життя Бауера заграло яскравими барвами. Цілком можливо, що й Рита схвалила б його вибір. До того ж Нора дуже хотіла дітей. Ернст давно про це мріяв. Щоразу при згадці цієї теми у нього з’являлися сльози на щоках, щоразу він плакав, дивлячись у вікно.

У п’ятницю ввечері, повернувшись з коледжу втомленим і вимотаним, Ернст хотів тільки одного – звалитися на диван і не підніматися до ранку. Сил не вистачало навіть на те, щоб приготувати собі каву та вечерю. Незважаючи на те, що у дітей були літні канікули, а в коледж можна було ходити не щодня, роботи все одно було по горло, і до вересня потрібно було готуватися якомога швидше. Нора обіцяла зайти завтра, і це на краще. Сьогодні Ернст Бауер був схожий на кота Шредінгера – ні живий, ні мертвий. Тільки через три хвилини він зрозумів, що його білий смартфон продовжує наполегливо дзвонити. На електронному годиннику була за чверть дев’ята. Ернст не горів бажанням «зняти слухавку»: дуже можливо, що знову дзвонять учні з проханням уточнити список літератури на літо; але смартфон продовжував дзвонити та дзвонити. Зрештою, він набрався сил і важко потягнувся за цим джерелом занепокоєння. Його обличчя наче говорило: «Не чіпайте мене. Я маю право на відпочинок».

– Я слухаю.

– Ернст! Дорогий! – дзвінів у слухавці знайомий голос. – Ти чому так довго не брав слухавку?

– Хто ви? – спитав він, намагаючись прийти до тями.

– Ти мене лякаєш. Я Рита!

– Рита? – жахнувся Бауер.

– Рита, чорт забирай. А хто ще?

– Я не розу…

Весь світ перед його очима ніби покотився кудись у прірву. Чомусь раптово увімкнувся ноутбук і заграли старі хіти Боба Ділана. Ернст упіймав себе на думці, що Рита любила слухати цей фольк-рок, коли ще була студенткою на першому курсі. Музика грала, як ні в чому не бувало.

– А що тебе дивує? З тобою все гаразд?

– Але ж ти поме… – він не зміг домовити. Це справді була вона. Важкий комок застряг в горлі. Він обернувся, безглуздо вдивляючись у екран ноутбука. Він майже не міг поворухнутися. Звичні ритми музики шістдесятих, наче запрошували трохи станцювати. І страх зараз сковував його зсередини.

– Я трохи скучила за тобою, ніби пролетіла ціла вічність.

– Так, ціла вічність. Де ти зараз знаходишся? – нерішуче спитав Бауер.

– Я вирішила забігти до маркету за продуктами. А що?

– Чортівня якась!

– Дорогий, я останнім часом…

З’явився шум. Він став гучнішим. Зв’язок помітно погіршився і, нарешті, обірвався. Звуки мелодій Боба Ділана припинилися, як клацання пальців.

Ернст стрімко бліднув.

Він безглуздо витріщився на свій смартфон і ще пару хвилин перебував у повному мовчанні. Нарешті він відкрив номер останнього дзвінка. Спливло вікно. З’явилася маленька аватарка. Дуже, дуже знайома аватарка.

Це був номер Рити Бауер – його дружини. Той самий номер, який уже десять років як неробочий, і лише випадково зберігся в записнику його мобільного смартфона.

Вся внутрішня сутність Ернста Бауера – простого вчителя англійської літератури кипіла і протестувала: «Цього не може бути просто тому, що такого не буває. Цього не може бути». На ньому буквально не було обличчя. У голові купчилися моторошні, абсурдні думки, наче персонажі з творів Кафки. Серце калатало як дзвін. Шум у вухах не припинявся. Ернст двічі дуже глибоко вдихнув і видихнув. За кілька хвилин йому стало легше. В якийсь момент його осяяла блискавична думка: можливо, він став жертвою пранка. Так, так, звичайнісінького, чергового пранка. Нині модно таке робити. Молодь обожнює пранки, особливо над такими ботанами, як він. До того ж давно з’явилися програми, в яких за допомогою штучного інтелекту можна легко відтворити голос потрібної людини. Тут нема нічого дивного. А як же пісні Боба Ділана? Ернст задумливо кинув погляд на ноутбук. Пояснення прийшло само собою: хакери (і навіть не обов’язково досвідчені «фахівці»); вони точно вміють керувати комп’ютерами дистанційно. Тут немає нічого надприродного. Просто комусь знадобилося зламати його «техніку». Все просто. Можливо, через пару днів він віддасть свій ноутбук на перевірку знайомому спеціалісту, і проблема буде вирішено.