Стівен Кінг - Воно

Жар знову спалахує в її нутрі, і раптом сила переміщується в нього; вона радо її віддає і сама лине з нею. Спершу з'являється відчуття, наче її колисає на хвилях, наче пливеш вишуканою, солодкою спіраллю, і вона безпорадно крутить головою туди-сюди, а з-поміж стиснутих губ виривається монотонне гудіння, це і є політ, це він, о кохання, о бажання, о, це неможливо заперечити, воно єднає, дарує, творить сильне коло: єднання, дарунок… політ.

— О Бене, о мій любий, так, — шепоче вона, відчуваючи як піт виступає на її обличчі, відчуваючи їхній зв'язок, щось, що тут по праву, і воно схоже на нескінченність, на цифру 8, покладену набік. — Любий, я кохаю тебе всім серцем.

І вона чує, як воно починається, — те, про що не мають жодного уявлення дівчата, які шепочуться й кихкотять у шкільних роздягальнях, коли патякають про секс; вони лише чудуються з того, що секс — це, певне, суцільні мацання-жмакання, і тепер вона усвідомлює, що для них він уявляється якоюсь химерною, туманною потворою; вони кличуть його «Цим». А ти Це робиш, а твоя сестра з її хлопцем Це роблять, а твої мамка з татком досі Це роблять, бо самі вони Цього не робитимуть, Боже збав; авжеж, можна подумати, що вся дівоча частина п’ятого класу складається з самих майбутніх старих дів, і тепер для Беверлі очевидно, що жодна з них навіть не уявляє цього… цього завершення, і від крику її втримує лиш те, що інші почують і злякаються, що їй сильно болить. Вона сильно прикушує долоню. Тепер вона краще розуміє верескливий сміх Ґрети Бові, Селлі Мюллер та решти: хіба вони, їхня сімка, не провели більшу частину цього найдовшого, найжаскішого літа в їхньому житті регочучи, як навіжені? Ти смієшся, бо страшне й незвідане може бути й кумедним, і ти смієшся так, як іноді сміються й водночас плачуть маленькі діти, коли до них наближається дурнуватий клоун, бо вони знають, що це має бути смішно… та вони помічають за тим фасадом щось незвідане, сповнене лячної первозданної сили.

Кусання вже не може стримати крику, і єдине, що вона може зробити, аби вони (і Бен) не злякалися — це вигукнути в темряві:

— Так! Так! Так!

Величні образи польоту сповнюють її голову, змішуючись з хрипкими зойками граклів та шпаків — ці звуки стають для неї найсолодшою музикою в усьому світі.

Тож вона зринає, злітає високо-високо, і тепер ця могутність не в ній і не в ньому, а десь між ними, і вона скрикує, і відчуває, як тремтять його руки, і вона вигинається, — вище, до нього — відчуває його судоми, його дотик, його абсолютну, хоча й плинну єдність із нею в цій темряві. Разом вони прориваються до життєдайного світла.

А тоді все скінчується, вони в обіймах один одного, і коли він намагається щось сказати, — певне, якесь дивне вибачення, яке болітиме, якщо вона згадає, якесь дурне вибачення, слова-наручники — вона зупиняє слова поцілунком і відпускає його.

До неї іде Білл.

Він намагається щось сказати, та затинається на кожній літері.

— Помовч, — каже вона.

Щойно набутий досвід заспокоює її, та вона розуміє, що втомилася. Вона втомлена й збіса роз’ятрена. Внутрішні й задні боки її стегон здаються липкими, і вона гадає, це, мабуть, тому, що Бен справді кінчив, або ж у неї йде кров.

— Усе буде гаразд.

— Т-т-ти в-в-впевнена?

— Так, — каже вона й сплітає пальці на його потилиці, торкаючись його спітнілого волосся. — Можеш закластися.

— А т-т-тобі бо-бо… бо-бо…

— Ш-ш-ш…

Цього разу не так, як було з Беном; пристрасть є, та зовсім інша. Бути зараз із Біллом — найкращий із можливих фіналів. Він чуйний, ніжний, ледве не повністю спокійний. Вона відчуває його хіть, та її стримує стурбованість через неї, адже, мабуть, лише Білл та вона сама усвідомлювали могутність цього акту, і що про нього не можна буде говорити — ні з чужими, ні між собою.

Наприкінці вона дивується раптовому припливові й ледь встигає подумати: «О! Це знову воно, цікаво, чи я це витримаю…»