Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

можу продовжувати в такому дусі, тож усім буде краще, якщо я певний час поживу окремо. Хоча ти знаєш, як я люблю своїх дітей. Ти кажеш, що ні з ким більше не крутиш, і я мушу тобі вірити, бо ти мій чоловік, але, як тобі відомо, у моєму житті все пішло не так, відколи П...». Патриція захлинається наступним словом і дивно дивиться на Джилліан, але після короткої зніченої паузи продовжує: «Коротше кажучи, я на певний час від вас виїду, бо з мене цього досить», — а це вже звучить у дусі Банті. «За мене не хвилюйся. Хоча ти й так ніколи за мене не хвилюєшся. Банті».

Якийсь час ми перетравлюємо це мовчки — особливо пасаж про те, як вона любить своїх дітей — а тоді Патриція пирхає й каже:

— Ну й маячня.

Дивно, а мене лист розчулив.

— Може, не треба йому віддавати листа? — з надією питає Джилліан, але етична до останнього Патриція каже, що треба, і підробляє конверт.

— Ви ж листа не відкривали? — питає Джордж, підозріливо підводячи погляд від записки.

— Звичайно, ні, — обурюється Патриція. — Конверт же цілий.

— Гм-м-м, — Джордж тягне час, довго-довго розглядаючи записку, хоча всім ясно, що він давно вже її дочитав, а тоді нарешті каже: — Що ж. Коротше. Ваша мати поїхала доглядати за тітонькою Бебс, бо їй несподівано стало погано. Тітоньці Бебс. Це тітоньці Бебс стало погано, не вашій матері.

Ми висловлюємо співчуття тітоньці Бебс, а в самих очі на лобі, і так ми ледь не зраджуємо, що знаємо правду. За якийсь час, коли все трохи вгамовується, Патриція нагадує Джорджеві про канікули — ми геть забули, що на Трійцю їдемо до Вітбі. Джордж лупиться головою об одвірок.

— Аж не вірю, як я міг забути? — питає він, пантомімою зображаючи подив.

Ми й собі картинно розводимо руками і здивовано розплющуємо очі. Як узагалі так вийшло? Як так вийшло, що без нагадувань Банті ми неспроможні на найпростіші дії — прокинутися, поїсти, згадати про канікули?

— Закрию крамницю, — нарешті каже Джордж, обдзвонивши всіх, хто міг би на тиждень його підмінити (усі або не можуть, або не хочуть). Раніше, коли інших варіантів не лишалося, доглянути за магазином запрягали бабцю Нелл, але дядько Тед саме повіз її на тиждень на озера (див. примітку (v)). Звичайно, Джордж давно мусив усе владнати — Банті кілька разів нагадувала, щоб він «когось найняв» і організував нам «нормальні родинні канікули». У нас досі стоять перед очима спогади про минулорічні канікули, коли Джордж відкрутився від тижня з нами в дощовитому Брідліґтоні (і при цьому, що цікаво, щоразу як Банті телефонувала додому, його не було, а вона більшість часу просиділа у телефонній будці. Він за ці дзвінки поплатився, коли ми повернулися).

— А що буде з тваринками, якщо ти закриєш крамницю на тиждень? — розважливо питає Патриція.

І знову — стук головою об одвірок. У Джилліан з носа вже течуть соплі.

— Ми ж не можемо не поїхати на канікули!

— Не знаю я, — зацьковано каже Джордж і махає рукою. — Може, поїдьте до Бебс?

— Ні, — обережно нагадує Патриція, — тітонька Бебс же захворіла.

Він ошаліло зиркає на неї.

— А як же Люсі-Віда? — ридма ридає Джилліан.

— Люсі-Віда? А що з Люсі-Відою? — огризається Джордж.

— Вона ж їде з нами, — нагадує Патриція. (Тітонька Еліза саме лягла в лікарню, де їй зроблять операцію на венах, схожих на прожилки в синьому сирі). — Вона вранці сюди приїде.

Джордж падає на коліна і б’ється головою об килим. Для нього це забагато, з нього «досить» — дружина і Папужка зникли, на руках четверо дівчаток і крамничка, на носі канікули. Він раптом підводить погляд. У нього очі сяють від нової ідеї.

— Ха! — каже він, але не уточнює, що надумав.

Патриція і Люсі-Віда сидять на передньому сидінні нашого побитого життям фордика «Англія» 1948 року випуску, а ми із Джилліан — на задньому. До Вітбі ми таки доїжджаємо і проводимо, як і домовлено, половину канікул у винайнятій квартирі, а потім, замість рушити в Пікерінґ, робимо дивний гак. Коли ми проминаємо знак «Лідс, Мерфілд, Дьюсбері», я згортаюся від жаху, як їжак. Патриція скоса зиркає на батька.

— А я думала, ми до тітоньки Бебс не поїдемо.

— А ми й не до неї, — зверхньо каже Джордж.

— Три міста на Трійцю, — зауважую я.

— Цікаво, а Дейзі та Роуз цього року братимуть участь у процесії? — тягне Люсі-Віда у простір.

— Навряд чи, — похмуро каже Патриція, — тітонька Бебс хворіє, не забувай.

За останні 24 години цей факт повторювали стільки разів, що ми вже майже в нього повірили. Люсі-Віда, якій ми, природно, описали все, включно з кольором пачки «Дюрексу» (хоча мені ніхто не пояснив, що це таке), весь час забуває, де Банті, і їй треба нагадувати.

— Так, звичайно! — заявляє вона так театрально, що Джордж із тривогою зиркає на неї у дзеркальце заднього виду.

Ми їдемо, здається, цілу вічність, але нарешті зупиняємося перед маленьким і доволі обшарпаним будиночком у Чепел-тауні.

— Почекайте хвилинку, — каже Джордж, вискакує з машини і всією вагою навалюється на кнопку електричного дзвінка біля дверей. Невидима рука прочиняє двері, і Джордж зникає за ними.

Джордж сповістив, що знайшов, «хто вас догляне», і ми активно обговорюємо, що ж то за «хтось». У кожної з нас свої вподобання — Люсі-Віда хоче Марго Фонтейн, я — Нану, пса з «Пітера Пена», а Патриція — Мері Поппінз (усі ми хочемо виховательки, при якій ми не були б такі занедбані). А Джилліан, що характерно, хоче, щоб прийшла хрещена — добра фея, яка її догляне, а нас усіх здасть у сиротинець. Але наші мрії не справджуються: натомість нам дістається тітонька Дорін.

— Дуй назад, Патриціє, — командує Джордж, як собаці.

Патриція неохоче перебирається на тісне заднє сидіння, і ми ображено втуплюємося в узурпаторку на передньому.

— Дівчатка, — каже Джордж, — це місіс Кольєр, можете звати її тітонькою Дорін.

«Тітонька Дорін» розвертається й посміхається нам. Це м’яка, кругленька, мишаста жіночка, старша, ніж наша мама, і зі скромнішим макіяжем і кольором волосся. Вона простягає здивованій Патриції маленьку пухкеньку долоньку.

— То ви, значить, Патриція, —