Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

Патриція стенає плечима.

— Я не знаю, — знущально тягне вона. — Мені яке діло? Тобі вже майже десять, невже сама не дійдеш?

На прощання звинувативши Джилліан у незрілості, Патриція закидає ранець за плече і зникає. У Джилліан починає закипати обурення, яке знову перетворюється на тихе невдоволення, коли сестра повертається.

— Я зараз візьму ранець, — поквапцем каже Джилліан.

— Не переймайся, я не по тебе вернулася, — відмахується Патриція. — Просто записку забула написати.

То Патриція теж напише записку?

— Ти теж утікаєш? — жахаюся я.

— Ні, дурненька, — порхає вона, — напишу пояснення, чому спізнилася.

Вона вириває аркуш із записника на пружинці й майстерно підробляє почерк Банті: «Дорога міс Еверард, перепрошую за сьогоднішнє запізнення Патриції. На жаль, нашого пса збила машина. З повагою, місіс Ґ. Леннокс».

— Якого ще пса? — питає Джилліан, бо ми обидві зазираємо Патриції через плече. — Немає в нас ніякого пса.

— Є, у нас багато псів, — каже Патриція й акуратно складає записку.

— Так, але ж вони магазинні, — розгублюється Джилліан. — І нікого з них машина не збивала.

— Джилліан, — Патриція підозріливо дивиться на Джилліан. — Ти ж сама весь час брешеш, то чого зараз завелася?

Джилліан і справді завелася, аж щоки вкрилися рожевими плямами, як у форелі, — так завжди буває перед тим, як вона закотить істерику.

— Тепер точно йду, — каже Патриція, не зважаючи на неї, а тоді повертається до мене і гречно каже: — До зустрічі ввечері, Рубі.

На знак вдячності за те, що вона віддала перевагу мені, я виходжу до воріт і махаю їй на прощання — Банті так ніколи не робить. За мною наростає рев, як протиповітряна сирена:

— Хочу до мами!

Що ж, «багато хочеш — мало получиш», як «мама» не стомлюється нам повторювати. Того дня ми до школи не доходимо, але намагаємося не плутатися у Джорджа під ногами, тож більшість часу проводимо у спальні Джилліан, де вона відкриває альтернативну школу й розсаджує всіх своїх учнів на підлозі, а сама всідається на ліжку. Я мушу сидіти за однією партою з Деніз. Обов’язки Джилліан зводяться до того, щоб карати за непослух, а коли я починаю скаржитися, що Патриція, граючись у школу, бодай проводить уроки, мене ставлять у куток на добру годину й випускають допіру тоді, коли настає час шукати поживу. Навіть тоді мені не вдається піддобритися до вчительки, бо я знаходжу тільки крекери і половину кекса фірми «Сорін». Час від часу Джордж гукає знизу й питає, чи в нас усе добре, на що ми хором кричимо «Так!», бо поняття не маємо, що він із нами зробив би, якби ми сказали «Ні».

— Ви тут весь день так і просиділи? — здивовано питає Патриція, повернувшись зі школи.

— Так.

— А мама не приходила?

(Цей іменник на позначення Банті вже був зник із Патриціїного словника, але криза його рятує).

— Ні.

Вона зникла безслідно, не лишивши ні волосинки, ні нігтика. Може, вона загинула. Може, приєдналася до домашніх привидів, що ходять крізь стіни й ширяють сходами. Якби до нас завітали містер Веджвуд чи Майра з церкви тітоньки Бебс, то вони могли би попросити наших привидів пошукати маму. Дев’ятий легіон нарешті знайшов би, чим зайнятися.

Джордж виходить із дому і приносить нам на підвечірок смажену рибу з картоплею. Виглядає він занепокоєно.

— А знаєте, Папужка сраний також зник, — він розгублено трясе головою. — Як думаєте, нам треба викликати поліцію?

Ми всі витріщаємося на нього: раніше він нашої думки ніколи не питав.

— А ти, — обережно уточнює Патриція, — записку пошукав?

— А в мене час був шукати записки? — обурюється він, і пошукова партія береться до роботи.

Джилліан пропонує Патриції підробити записку.

— А нащо? — супиться Патриція.

— Щоб він не хвилювався, — підштовхує її Джилліан, і Патриція задумливо мружиться.

— Хочеш сказати, щоб він на нас не сердився?

Я охоче підтримую цей план, хоча мені трохи соромно, що власна доля нас турбує більше, ніж материна. Утім план усе одно провалюється: нам не вдається уявити, що Банті могла б написати, аби Джордж не хвилювався.

Ми обшукуємо шухляди в тумбочці біля ліжка, де панує досконалий порядок, але ніякого послання для Джорджа не видно. Зате знаходиться срібний медальйон.

— Що це? — питаю я, але Патриція тільки стенає плечима. — Це ж я!

Я тішуся, виявивши всередині медальйона дві крихітні фотографії себе, по одній у кожній половині прикраси. Здається, вони вирізані з тих фотографій, які Банті розвішувала у вітальні.

Джилліан сідає на ліжко і через моє плече зазирає у медальйон.

— Це моє фото мама тримає біля ліжка, — з притиском кажу я Джилліан, адже її фотографії тут нема.

— Та ну, — саркастично каже вона. — Це вона заради фото П...

Але тут Патриція так сильно стусає її під ребра, що та аж вищить.

А ми переключаємося на, судячи з усього, справжню записку — Патриція знаходить її в шухляді з Джорджевого боку ліжка, обіч червоної як мак пачки цигарок «Крейвен Ей», жмені копійок і рожево-багряного пакетика «Дюрексу». Ми якийсь час нависаємо над цією скарбницею, збираючись із духом, щоб відкрити конверт, жорстко адресований «Джорджу».

Джилліан пропонує відкрити конверт, потримавши над парою, але спускатися на кухню ризиковано, тож Патриція вигадує чудовий план: відкрити конверт за допомогою чайної машини при ліжку Банті, наповнивши чайник у ванні. Чайна машина незаправлена — у чайнику немає води, у глечику немає чаю: на думку Патриції, це підтверджує, що Банті сама вирішила піти, ніяка нечиста сила не викрала її серед ночі. Імовірно, Патриція має рацію — відколи в нас з’явилася чайна машина, Банті дотримувалася ритуалу ранкової чайної церемонії, як гейша, тільки мені не віриться, що вона безсердечно кинула власних дітей.

Виявляється, я неправа. Нам таки вдається відкрити лист, тільки перед тим Патриція обпікається, а конверт зморщується й розкисає, тож урешті ми його просто розриваємо.

— Читай уголос, Патриціє, — розпачливо благає Джилліан, бо Патриція із кам’яним обличчям починає читати про себе. — Що вона пише?

І Патриція читає вголос, фантастично точно відтворюючи тон Банті, хоча слова звучать штучно, ніби мати скопіювала їх із якоїсь книжки чи, імовірніше, фільму. «Дорогий Джордже, чаша мого терпіння переповнена, я більше не