Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

Зависло мовчання. За мить вони вже сміялися і наливали вино в келишки. Замість тосту Тамара почала розмову:

— Robert, I’ve always dreamt about trips in far lands. As a true traveler I started to prepare myself. I started that from my childhood. — Роберт посміхнувся, — I studied languages because I was sure that if I could find the common language with local people so I could survive anywhere. I was lucky with my teachers but I was not lucky with the time. That was the epoch as you know where closed borders and iron curtains were the symbols of time. I had the only one way to get anywhere. That window was dirty and liar just the same as is today. I’ve watched TV as anybody did at that time. But I watched it as a TV series where I had my favorite character[5].

Тамара дивилася в очі Роберта. Він відчув тривогу.

— You probably remember him. He was a famous TV reporter. He looked like a movie star. That was a big story in newspapers at that time. They showed his photos from school and university time saying: have a look, what a freak he was and how he changed there, loosing his roots. My journalist never gave up. He discovered the world and shared it with us. With me. Together we passed the second sexual revolution, fell of several empires, the birth of twins etc. We got elder together, coexisting in parallel realities. I gave birth to Kate. Oh, I’ve almost forgotten about that. Before that I married a boy who looked just like my journalist. I acted like a fool, like a teenager who fell in love with his idol from poster. Friendly speaking at that time we all were like kids. In meantime my journalist escaped from death in another African expedition. My husband burnt in a bed when he felt asleep drunken. I was occupied with Kate preparing her for the journey. For her journey[6].

Тамара відводить погляд у бік. Мовчання. І вона запитує:

— Why do you need this mask? Why do you arrive home with it?[7]

Ніколи життя не ставило Роберту настільки складних питань. Це його завдання — питати людей і випитувати життя:

— I don’t know. So many years passed. Everything changed. If you’re out of stream for five or seven years you loose your shape. Everybody forgets you. You’re the old one. Just like reportage that was cut during editing. Object of parody and the mummy for New Years Eve on TV. I came back here feeling like an alien. Nobody needed me. I’m almost pensioner. During my career I’ve studied not a lot of things. One of them is… People always open themselves to the aliens. You can understand the life of the others just with a glance[8].

Роберт робить ковток.

— I had pursued for the glory. I wanted to see the world. To get the world. I have no home and no wife now. What I’ve got is my temporarily room, temporarily life in the eternal hotel. These girls see a hope for another life in me. I don’t need a lot from them. They are just a material[9]…

— Роберте, — мовить Тамара.

До кімнати заходить Катря. Роберт і Тамара мовчать, опустивши очі.

— What is going on? Що ти вже йому нарозказувала?

Роберт зустрічається з Тамарою поглядами. Вони посміхаються одне одному. І Роберт відповідає:

— Well. We together with your mom… Коротше, Кать, нам треба з тобою поговорити…

Кров

Війна простягала свої щупальця щораз далі. Боги вимагали свіжої крові. Поранені солдати теж.

Довжелезні черги патріотичної молоді, яка дослухалася до пропаганди і реклами більше, ніж до своїх батьків, вилаштовувалася довкола пунктів приймання крові.

Крові було багато. Солдатів менше. Пропаганда полюбляла незначні перебільшення, роздмухуючи сотні поранених у сотні тисяч героїв.

Відчуття недовговічності світу перетворювало останні дні напередодні глобального кінця на несамовитий карнавал. Люди обмінювались одягом, статусом, тілами, злягаючись у всіх неможливих конфігураціях, часом утворюючи довжелезні людські сороконіжки, що звивалися в екстазі. У своєму блуді люди перейшли крайню межу. Їм потрібен був новий ризикований засіб отримання кайфу. Їм, як це часто буває, допомогли в цьому медики. Щойно йшлося про новий наркотик або різновиди кайфу, вони були першими. Та й доступ вони мали до матеріалу, як ніхто інший.

Вони вже кілька місяців осатаніло заливалися новою «кривавою мері». «Кров і спирт 50 на 50 і не змішувати», — казали вони один одному, передаючи знання далі. Запаси спирту й крові давали відчуття впевненості у завтрашньому дні, що взагалі у цій хиткій країні було неможливим.

Ключем, який розкрив людям цю просту формулу, стали соціальні мережі. На той час вони вже пережили кілька злетів і болючих падінь. Кожна революція чи війна активізувала мережі, розповсюджуючи інформацію про партизанські флешмоби у тилу ворога. Коли ж війни вщухали і починався період розповідей про домашніх тварин і підколювання влади, соцмережі майже повністю припиняли свою активність. Стомлені від віртуальних воєн у віртуальному просторі, люди шукали живого спілкування. Так з’явився протестний рух «Fakebook», який відновлював спортивні секції та організовував туристичні поїздки в гори.

Наступним кроком від реальних спортивних клубів і гуртків за інтересами стало віртуальне втілення. Так з’явилися соцмережі за інтересами. Хоча вони були й меншими за кількістю користувачів, інтенсивність і насиченість їх спілкування цілком перекривали живе життя.

Головними ж силами, що об’єднували людей, як завжди, залишалися дві — секс і релігія. Перша об’єднала користувачів у мережі «Facecock», друга — «Faithbook». Хоча згодом вони інтегрувались і перетворилися на мережу «проституювання духу», як її називали високочолі інтелектуали, тихцем реєструючись на «Faithsuck».

Орієнтуючись на ці сайти, двоє геніїв, чий життєвий вік на двох ледь перевалив би за тридцятку, створили «Bloodbook» — мережу, в якій кожен міг залишити інформацію про свій тип крові, перелік можливих ризиків, а найголовніше — описати свої побажання до того, чию кров він хотів би випити, або, як почали говорити в новій субкультурі, «всотати».

Мережа набирала обертів. Користувачі обмінювалися контактами і висилали поштою пробірки зі своїми пробами,