Анна Чмутова - Одне без одного, Анна Чмутова

— Не розв’язує. Але я не знаю, як її розв’язати. Так. Я викликала поліцію. Нічого з квартири не зникло. А значить, у поліції й не має особливо складу злочину. Так, це двісті тридцять третя кримінального кодексу. Але ніхто не буде клопотати за звичайне проникнення. Там же не було погроз моєму життю.

— Якось по-дурному укладено наш закон.

— Є трошки. Але не хвилюйся, будь ласка.

— Тобто до квартири моєї дружини вламуються, псують їй майно з явними погрозами, а я маю не хвилюватися? — вимовляє це Назар роздратовано й грубо.

У Віри на душі одразу стає тепліше. Якби вони сьогодні не домовилися про випробувальний термін, вона б обов’язково відповіла грубо й саркастично, мовляв, колишній дружині й коли це тебе я почала хвилювати. А зараз Гаєвська ледь встигає стримати губи, щоб ті зрадницькі не розтягнулися в задоволеній усмішці.

— Я не думаю, що все насправді погано.

— Ти перевірила всіх, хто може бути до цього причетним?

— Так.

— І які висновки?

— Жодних.

— Коли будуть рішення за справами, що були на той момент?

— За двома вже є.

— І?

— І нічого не відбулося?

— І які справи залишилися?

— Так, Шерлоку, я сама розберуся.

— Ні, — Назар категоричний.

Він зупиняється, розвертається до Віри й змушує її глянути на нього.

— Ти мені нещодавно говорила, що тобі не вистачало мене. І це зараз не про банальну втому. Якщо ти хочеш, щоб ми щось повернули, то ми маємо щонайменше ділитися хвилюваннями.

— Мене ця ситуація зараз мало хвилює.

— А мене — багато. Це не нормально. І це навряд чи звичайне розлучення. Значить, є якась глобальна проблема. Жодна адекватна людина не буде залазити в чужу квартиру, якщо немає відчаю. А якщо він є, то значить, людина може піти й на щось більш потужне та небезпечне.

— А якщо неадекватна?

— Тим більше! Гаєвська, ти занадто легковажна щодо своєї безпеки.

А Віра вдруге відчуває тепло в грудях. Чоловік її Гаєвською називав рідко — більше, коли злився. Але ж це його прізвище. Він ним поділився. І не хоче зараз відділяти Віру від своєї родини, свого роду. Що йому зараз вартувало назвати її Лупач? А не назвав.

— Чого ти усміхаєшся? — Назар усе ж помічає її блаженний вираз обличчя.

— Нічого, просто погода сьогодні дійсно гарна. Я не знаю, хто це написав у моїй квартирі. Більше загроз не було. Двері я поставила нові, замки змінила. Можливо, це взагалі хтось поверхи переплутав. Може, моя сусідка знизу чийогось чоловіка увела. Ось дружина й висловила свій протест. У мене купа варіантів, чого це сталося зі мною.

Назар на її промову хмурить брови. А потім все ж видає, що він хоче дізнатися деталі, якщо вони будуть. Віра йому на це обіцяє повідомити, якщо продовження історії буде. Вони обходять весь парк і повертаються під під’їзд Віри. Наче багато років тому, коли вони тільки зустрічалися. Стоять під дверима й мовчать. Ніяковіння наповнює повітря між ними. І хтось має розірвати цей стан, розпороти його.

— У мене там ялинка вдома… Може, разом прикрасимо? — Віра обережно усміхається.

— Ну якщо тільки ти без мене не дотягнешся верхівку прикрасити.

— Не дотягнусь.

Коли вони заходять до під’їзду, Віра все ж пише сестрі повідомлення.

«Ночувати додому не приходь».