Ксандер Демір - Морок, у якому тону , Ксандер Демір

Давид

Минуло три дні після тієї ночі. І ось нарешті настав той самий день нашої подорожі до Карпат. Добре, що Малишевій так і не стало гірше, і вона повністю одужала, тому не було сенсу знову перекладати поїздку. Вранці я приїхав під їх будинок, аби зустрітись і погрузити усі речі до мене в машину. Ми довго сперечались на чиїй саме машині поїдемо, але все одно, моя взяла. У мене як ніяк, джип, який гарно підійде для гірської місцевості. Тому, з рештою, Даша змирилась з цим.

-Давид! Привіт! – закричав Саша, як тільки-но я вийшов зі свого авто. Він підбіг до мене, щоб обійняти, посміхаючись на всі зуби, що в нього є, зараз. Ох, це дорослішання дитяче, всі молочні зуби сказали «бувай».

-Привіт, малий. – я відповів взаємністю на його обійми, і потріпав його каштанове волосся. -Ти як? Готовий до подорожі?

-Авжеж! Тільки мама не розповідає, куди ми саме їдемо.. – ми вирішили поки, що не говорити синові, куди саме ми їдемо відпочивати. Нехай буде маленький сюрприз.

-Не засмучуйся, друже. Зовсім скоро ти все дізнаєшся. – я посміхнувся хлопцеві та підійшов до його мами, що мовчки стояла біля під’їзду з валізою. – І тобі привіт..

-Привіт. – вона беземоційно кивнула і глянула на годинник, що був у неї на руці. Сьогодні ми всі одягнені в спортивний костюм, аби краще пережити цю довгу дорогу. –Нам час їхати, якщо хочемо приїхати до ночі.

-Так.. так.. – я швидко підійшов і взяв її валізу, аби покласти в багажник. На плечах у дівчини ще був рюкзак, тому я простягнув їй руку, щоб також скласти його до інших речей, проте вона заперечно похитала головою.

-Тут їжа в дорогу. Краще нехай буде на задньому сидінні. – пояснила і відкрила задні двері, знімаючи рюкзак з плеча. Але раптово зупинилась.

-Щось сталось? – перепитав я, закриваючи багажник свого авто.

-Ого! Я тут буду їхати? – з радістю закричав Сашка, підійшовши до мами.

-Ох.. ви про це. – протер потилицю і зняв з себе спортивну куртку. – Я вирішив, аби Саші краще їхалось ці десять годин, то покласти йому туди подушок і покривало, якщо змерзне.

-Ти… підготувався. – Даша посміхнулась, проте різко відвернулась, щоб я не побачив.

-Сідайте в машину. Час їхати. – я почекав, поки син сяде в авто і простягнув йому свою накидку. –Кинь її кудись на підлогу, окей?

-Окей. – він зробив жест, схожий як солдати відповідають командиру. Я розсміявся і допоміг закрити йому двері. І пішов на своє місце.

В салоні не голосно грала українська музика й інколи, коли Саша чув, щось знайоме, то підспівував, заставляючи мене і Дашу робити це також. Проте я постійно «тікав» від цього, на відміну від Даші, яка і справді вміє гарно співати. Тому я з захватом слухав їх двох, відбиваючи ритм пальцями по рулі.

-Ви так і не розповісте мені, куди ми їдемо? – раптово запитав Саша, відволікаючись від свого планшета. –Карта показує кудись у напрямок Вінниці.

-Дорога йде через Вінницю. – пояснив йому я, на мить переводячи погляд на лобове дзеркало. –Але це не наша точка приїзду.

-Не розповісте, так? – склав руки перед собою, надуваючи губи, немов образився.

-Якщо ми тобі розповімо, тобі буде вже не так цікаво. – сказала Даша, повертаючись назад до сина. –Але повір нам на слово, цю поїздку ти і тат… - я різко повернув голову до неї. Що вона хотіла сказати? – Ти і Давид запам’ятаєте надовго. Тобі дуже сподобається.

-Давид теж щось не знає, як і я?

-Так. Ви вдвох багато, чого не знаєте. – вона загадково посміхнулась і повернулась в минулу позу, продовжуючи читати якийсь новий роман.

-Що ти вигадала? – запитав я, часом кидаючи на неї свій короткий погляд.

-Нічого великого. Не хвилюйся. – знизила плечима, не відволікаючись від книги. Але як я можу не хвилюватись, якщо я і справді не розумію, що вона вигадала у своїй голові. І що так має сподобатись мені й Сашкові там? Гаразд, добре.. Саша там ніколи не був, йому це сподобається ой-як сильно. А я? Я був у Буковелі разів із десять, кожного літа до двадцяти п’яти років так точно. А тим паче жив до семи років жив поблизу, поки Рустам не забрав. Все одно нічого не розумію. Я знову глянув на сина, що вже захопливо грав в одну зі своїх ігор на планшеті, і на кохану, що також захопливо читала свою дурницю. Здається, в цій машині тільки мене продовжує мучити інтерес.

-Що читаєш цікавого? – вирішив змінити тему. Потрібно ж якось говорити, а не поводитися, мов діти. Як ми ведемо ці три дні.

-Ти знову вирішив влаштувати мені допит? – запитала Даша, прикриваючи рукою текст книги.

-Мені справді цікаво, яка на цей раз романтика? – часто закліпав очима, придурюючись.

-Гарна романтика! І пристрасть! – прикрикнула дівчина, ображено дивлячись на мене. –Він у свій вільний час займається боксом без правил, аби назбирати грошей на свою мрію, а вона історик, що обожнює танцювати. Проте вони придурюються, що між ними нічого немає.

-Як знайомо. – я награно посміхнувся, пронизуючи своїм поглядом брюнетку.

-Досить! – знову прикрикнула і продовжила своє читання. Гаразд, не буду сперечатись.

Дорога була довгою і нудною. Я встиг побувати у декількох містах, перебуваючи водночас у сонному царстві Морфея. Що мама, що син міцно сплять. Добре, що хоч хропака не дають. Я тихенько посміявся зі свого жарту в голові, і зробив музику тихіше, аби часом не розбудити родичів.

На відміну від Даші, я добре поспав вночі перед дорогою, щоб гарно перенести довгу дорогу за кермом. А що вона всю ніч бігала і складала валізу, розповів мені Сашка, що таємно знімав її мені у чат. Тому вранці я отримав величезну кількість голосових і відео, як весело синові дома, поки Малишева захопливо складає речі, і як він кидає мені здогадки, куди ми їдемо. З тих повідомлень я усвідомив, що Саша ніколи не бачив море, і мріяв якось поїхати побачити його в реальності. Гадаю, мені знову потрібно провести дискусію з його мамою, на рахунок нового року у Туреччині. Хоч це свято там не має такого великого значення, як в Україні, проте наша сім’я все одно святкує його.

-Коли буде зупинка? – несподівано мої думки перебив сонний голос дівчини.

-Тобі треба подзюрити? – розсміявся, кидаючи короткий погляд на неї, поки вона смішно прокидається, зіваючи.

-Давид, у мене немає сили, щоб тебе зараз прибити. Я хочу кави. Мені надоїло вже спати.

-Ти сама себе убаюкала своїми дурними романами. Краще б мої вірші читала в дорозі.

-Сильної думки про себе. – театрально закотила очі.

-Гаразд, сонько, зараз зупинимось на якійсь нормальній заправці і я куплю тобі твою каву. – я швиденько вбив у навігаторі найближчі заправки, намагаючись не відриватися від дороги.

-Я і сама можу її собі купити. Проте, гаразд. Якщо ти настоюєш, то купиш ти її. – посміхнулась, дивлячись у своє вікно.

-Ох, яка честь, пані. Я зроблю усе, що ви скажете. – перекривив голос, але вона знову не оцінила, і легенько штовхнула мене в плече.

Як і просила високоповажна леді Дар’я, ми зупинились на заправці, аби купити чогось смачненького. Те, що машина зупинилась почув і Сашко, і одразу прокинувся.

-Ти знав, що я люблю заправки? – запитав у мене, як тільки ми зайшли в середину магазину. Поки Даша пішла по своїм справам.

-Так? І чого це? – перепитав, тримаючи сина за плече, щоб він нікуди не втік.

-Тому, що тут дуже смачні хот-доги й класні снеки!! – із захватом закричав хлопець. Натяк зрозумілий. – А ще тут спокійно. Але водночас всі кудись спішать.

-Більшість їде подорожувати. Особливо сьогодні. Всі їдуть до родини на Різдво, чи просто відпочити кудись, як ми.

-Ми родина, яка їде відпочивати на Різдво. – невже він вже сприймає мене, як члена своєї родини? Можливо відчуває щось? - Тільки Байта не вистачає.. Думаю, йому весело із Мією. – на мить з сумом сказав Саша, але побачивши свої улюблені снеки, відбіг від мене. – Ти знаєш, що нам потрібно аби наша подорож була вдалою?

-Я здогадуюсь про що ти. – розсміявся і кивнув синові. – Бери, що і скільки хочеш. І ходімо замовимо кави.

-Ура! – затанцював свій переможний танець, від чого я ще більше розсміявся.

Поки ми стояли на касі, аби оплатити усі наші «забаганки», до нас встигла повернутись Даша. Проте радості в її очах не було видно, коли вона побачила усі наші покупки.

-Не кажи, що він знову тебе розкрутив.. – склала руки навхрест, схиляючи голову трошки набік.

-Ні. Це мої покупки. – похитав головою, і гляну на сина. – Ти, що також любиш ці снеки? Вау! То ми точно справжні друзі, малий!

-Давид, ти божевільний. – знову сказала Даша і знову закотила очі. Ох, ця жінка..

Нарешті черга дійшла до нас, тому я швидко оплатив увесь наш список, взявши ще кави та хот-догів, і ми дружно повернулись в машину.

-Взагалі-то, кому я бутерброди готувала в дорогу? – трохи суворо промовила Даша, дивлячись на мене і Сашу, що наминали свої сосиски.

-Не злись. Хот-доги на заправці – це ритуал. Без них будь-яка подорож не буде незабутньою! – сказав я, посміхаючись, і простягнув дівчині її порцію. –Тримай свій і не злись. Дорога ще довга, ще зголодніємо десять разів. – вона тяжко видихнула, але все ж таки взяла свій хот-дог.

На при кінці дороги вже ніхто не спав. Ми знову дружно слухали музику і грали у вигадані Сашею забавки, то слова, то яка машина проїде, того буде, і всяке інше. На щастя, час пройшов швидко. Але на жаль, зараз зима і темніє швидше, тому Сашка не встиг побачити краєвиди Карпат. Хоча, це грає нам на руку. Він все ще не знає, де ми.

На годиннику була вже майже десята, як ми приїхали до нашого тимчасового будиночка. Вийшовши з машини, Саша покрутився навколо з відкритим ротом і повернувся до нас.

-Ми у горах? – скрикнув син, і підбіг до нас, аби обійняти. Незважаючи, що зараз ніч, проте Буковель тільки прокинувся. Тому авжеж, він побачив сніг, гори, і багато людей, які, мабуть йдуть кататись на лижах, чи сноубордах.

-Завтра вже пройдемось по місту, і все оглянемо. А зараз вже ніч, ходімо в наш будинок. Тобі час спати. – показав у бік невеличкого двоповерхового дерев’яного будинка. –Ви йдіть. Я візьму речі і одразу ж піду за вами. Саша біжи обирай собі кімнату.

-Ура! – він одразу ж рвонув зі свого місця, ледве не падаючи від кількості снігу. В порівняні з Києвом, тут його море.

Я підійшов до багажника, аби взяти речі, проте несподівано побачив, що Даша залишилась на вулиці, не йдучи в середину дома.

-Щось не так? Чому ти залишилась? – запитав я, трохи відходячи від авто.

-Дякую тобі велике.. Ти справді супермен у цій поїздці. – дівчина підійшла до мене ближче і подарувала свій короткий поцілунок моїй щоці. Здається, я почервонів. І вона це помітивши, посміхнулась і пішла в середину будинка. Я знову схожу з розуму…