Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Морок, у якому тону , Ксандер Демір 📚 - Українською

Ксандер Демір - Морок, у якому тону , Ксандер Демір

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Морок, у якому тону" автора Ксандер Демір. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Морок, у якому тону , Ксандер Демір» була написана автором - Ксандер Демір. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Морок, у якому тону , Ксандер Демір" в соціальних мережах: 
Я б з радістю поїхав в інший світ І забув би про все на світі, Згадував би лише очі твої, мов морок, і губи ніжного цвіту. Я б з радістю поїхав в інший світ, Лиш тільки взяв би тебе з собою. Ми б, як раніше, жили в тому будиночку, В якому так пахне весною. І не потрібні нам усі ці слова, Ми й так розуміємо одне одного, Але через гордість, ми загубились, Ми не знаємо, як далі там буде.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 58
Перейти на сторінку:
1

Ця книга присвячується моєму місяцю, що живе в мені.

Дякую тобі неймовірно, мій місяцю! Твоя вічна присутність і сяйво завжди надихають мене на написання кожного рядка цієї книги. Твоя таємничість і глибина відображаються в кожному слові, і я надіюсь, що ці сторінки допоможуть читачам відкрити для себе новий світ та знайти в собі щось особливе, що залишалося довго прихованим.

Твоя безмежна сила надає мені відвагу йти в невідомі глибини мистецтва слова, а твоя ніжність дарує спокій та відпочинок після тривалих зусиль.

Ця книга - моя мала подяка тобі за все, що ти даруєш мені, за кожен момент інспірації, за кожен промінь світла, що пролягає в моєму серці завдяки твоєму існуванню. Моя вірна супутнице, мій незмінний провідник у часі і просторі, я пишаюся тим, що ти завжди зі мною.

До тебе, мій місяцю, з повагою, любов'ю та найщирішими почуттями, які може висловити письменник. І хоча слова можуть бути обмежені, моя вдячність до тебе - безмежна, як твоя власна краса.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1

Дар’я

 

-Давид! Давиде, будь ласка!!! Живи! Чуєш? - кричала, благала, ніби знала, що він послухається. Він завжди мене слухав, навіть коли доводилось переступати свою гордість, він всеодно йшов мені на поступки. І зараз, я готова віддати все, щоб він прокинувся.

-Що тут у нас? – підійшов один із головних лікарів, добре, що відвезли не в ту ж саму лікарню, що і батька. Я б не витримала ще того стресу.

-Вогнепальне поранення. Втрата пульсу. Дихання слабке, по дорозі відкачували вже, зараз знову будем.

-Швидко в операційну!!!

-Він... Він житиме? – я підійшла до лікаря, він лише сумно краєм губ посміхнувся, натягнуто і пішов.

Минуло 6 років

-Мамо, ти скоро? Ми спізнюємося в садок...

-Так, тримай. - простягаю лоток із фруктами. - Перекусиш після обіду.

-Спасибі, поїхали? – він мило посміхнувся і простяг мені ключі від машини. Який розумний хлопець.

-Так, іди взувайся і шапку одягни!

-Мамо, яка шапка? З мене всі сміятимуться. – малий демонстративно скривився і сховав шапку у свій маленький портфель. Ох же ж… Характер. І в кого він такий?

-Саня, шапку одягнув! – він лише показав мені язик і вибіг на вулиці. Я закотила очі і далі продовжила одягати пальто.

-Весь у батька.. примхливий. – несподівано з кімнати вийшла мама. Я вже і забула, що вчора вона ночувала в нас, через грозу. Думаю, Мії було добре одній на квартирі з подругою. Мені в її роки. Ех… Я косо глянула на маму, через її слова, і відвернулася. – Вибач.

-Мамо, я просила.. Не потрібно знову підіймати цю тему! — я поправила волосся, дивлячись в дзеркало. Так, за ці роки, вони стали доволі довшими. Набагато. Я вже і забула, що вони хвилясті в мене. –Нам вже час, Сашка напевно там зачекався вже мене.

-Біжи, доця. Хай щастить! – я поцілувала маму на прощання і побігла до машини, де вже був син.

На вулиці була пізня холодна осінь. Здається, ось-ось і піде перший сніг. За цей час я найбільше зненавиділа саме цю пору року. Так холодно і самотньо.. Все ніби йшло проти мене. Єдиним порятунком був – Сашка. Цей радісний, щасливий, деколи вредний хлопець заставляв моє серце битись і далі. Багато чого сталося з того часу... як мінімум, минуло вже шість років. Усе змінилося, що хотіли і, що ні..

-Мамо, а чому сьогодні складний день буде? - хлопець подивився на мене через задні сидіння, на мить відволікаючись від свого планшета.

-На роботі нові співробітники прийдуть, доведеться проводити навчання. – я посміхнулась йому, і далі продовжила стежити за дорогою. Ну і машин сьогодні багато. За цей час не тільки моє життя змінилось, але і кількість автомобілів на дорогах у Києві. Ці затори! Кляті затори через, які я постійно спізнююсь на роботу, а потім, щоб забрати Сашу з садочка. Добре, що хоч Мія іноді допомагає, бо їй подобається бути молодою тіткою, як вона каже. Це і правда, різниця у них всього лише десять років. Майже нічого. Особливо розум не відрізняється. Пам’ятаю, як Сашка тільки-но почав розуміти слова, дії, Мія навчила його показувати дулі. Ну і тітка в нього. Добре, що матюки я на відріз заборонила його вчити. Ніби працює.

-Але ти ж керівниця, навіщо тобі проводити навчання? Чи ти вчитель? –він все ще бавився у свої іграшки. Навіщо я подарувала йому його? Сина втратила… Добре, що хоч знає міру.

-Так, але навчання провести ж потрібно. Для того і потрібні начальники, щоб навчати інших.

-А коли ми підемо на морозиво з Сергієм? – як йому приходить скільки запитань за такий малий час? Чому те, чому то, як, навіщо…. І ще безліч запитань в секунду.

-З дядьком Сергієм, Сань.

-Ну так... - перекривився. І так знаю, що не буде його так називати.

-Вже холодно, якщо йти, то тільки на какао. – емоція в хлопця була не дуже рада. Авжеж, пообіцяв морозиво той йому, а злиться він на мене!

-А Мія коли приїде до нас?

-Сказала на вихідних візьме тебе з собою в кіно, нарешті вийшов її улюблений мультик дитинства. – я посміхнулась, згадуючи ті прекрасні моменти з минулого. Мія так сильно чекала той мультик, особливо коли Давід… Чому сьогодні вже вдруге я згадую про нього? Потрібно перемикнутися. -Скільки в тебе може бути ще запитань на день?

-Мене наша вчителька хвалить, коли я розповідаю вірші, у нас нещодавно було завдання придумати початок свого віршика, я виграв. Батур каже, що мені потрібно писати, щоб «виливати всі свої думки на папір», що це означає? -Я затихла.. Знову він.-Мам? Усе добре? - перепитав.

-Так... так, усе добре. Що ти питав? – я знову налагодила своє дихання, всіляко намагаючись налагодити свої думки.

-Що означає, «думки в папір»?

-Це... писати вірші, або вести щоденник. Думаю, він мав на увазі саме це.

-А ти купиш мені блокнот для цього, я бачив в тебе в кімнаті є схожий. Зелений такий.. Я теж такий хочу! – як він тільки знайшов його блокнот? Він же лежить на самій верхній полиці шафи..

-Навчишся добре писати, куплю. – знову посміхнулася синові. Дивно, ніколи не помічала, що його завзяття до цього. Так, він завжди швидко схоплював усі вірші, і як щойно навчився говорити, любив слухати вірші від Мії... Чому я думаю знову про нього?

-Гаразд, почекаю. Тоді потрібно швидше в школу! – Саша радісно скрикнув і відкинув планшет в бік. – Ще трошки, правда? Я хочу вже навчитись писати, щоб нарешті мати такий самий блокнот.

-Добре, ми займемось цим на вихідних, коли буде більше часу. Підготую тебе до школи.

-Ура! –він знову дістав планшет і продовжив гратись.

Я завжди уважно водила машину, але несподівано я відчула, як хтось врізався в бік мого авто, від чого нас трохи занесло вбік. Проте я вчасно вирулила і зупинила машину.

-Мам?? Що це було? - переляканим голосом закричав хлопець.

-З тобою все добре?? – я швидко повернулася до сина і провірила чи він цілий. На щастя, постраждала тільки машина. Нова машина.. Блін.

-Так... а ти як? Ціла? – Саша обережно обійняв мене.

-Так, сиди тут, я подивлюсь, що сталось.. – я поцілувала сина в маківку і вийшла з машини.. Вдруге в житті потрапляю в ДТП. І знову думки про нього… Що ж сьогодні зі мною? За всі роки я згадувала його часто тільки в перші часи, поки знову не навчилась дихати сама..

-Ти дивишся куди ти їдеш!? - дуже голосно кричав якийсь чоловік. Я навіть і не одразу звернула на нього увагу. Мене більш цікавило, хто з нас порушив правила дорожнього руху, тому я оглянулась по сторонах, щоб зрозуміти всю суть дороги. Хотілось як найшвидше забути це все, і далі їхати у справах.

-Я перепрошую звісно, але мені здається, що Ви в мене врізалися, а не навпаки! Купили права, то навчіться їздити! - мій голос не був тихішим, ніж його. Я не дозволю незнайомому чоловікові підіймати на мене свій голос, будучи не правим.

-Даша? - я підняла голову і прислухалася до, як здавалося, знайомого голосу…

-Давид? – він, намагався підійти ближче, але я повільно відходила назад. -Ні... - закивала головою і швидко сіла в машину, буквально відразу ж рушила в дорогу.

-Мамо, усе гаразд? Щось сталося? – я глянула у дзеркало до сина, на подив він вже не бавився у свої іграшки, а пильно стежив за мною.

-Ні, Сашко, усе... усе добре.

-Чому ти не покарала того дядька? Він же порушив.

-Його вже покарало життя. – минуло шість років з нашої останньої зустрічі. Ми стали повністю чужими людьми, яких майже нічого вже не зв’язувало. Тільки.. Саша.

-Мамо, хочеш я прочитаю тобі вірш? Мене Яна навчила.

-Коли ти встиг? - намагаюся відірватися від своїх думок, тому тихенько вмикаю свою улюблену пісню на задній фон, з часом стає краще.

-Я попросив її.

-Тобі весело з ними?

-Звісно! – очі хлопця загорілись. Авжеж, він дуже сильно любив проводити час з Йилдизами. Добре, що хоч в них все склалось. - Ти знала, що в них скоро буде другий малюк?

-Так, мені казав Батур. Вони хлопчика чекають. – першою в них народилась дівчинка, на ім'я Айлін. Батур настояв, щоб їх імена були турецькі, але і Яна не сильно сперечалась. А ім’я дівчинки і дійсно гарне. Айлін Йилдиз. Блакитноока красуня з чорним, як ніч, кудрявим волоссям. Гени батька зіграли не на жарт, але добре, що хоч трошки, але вона взяла і у мами, колір очей.

-У мене буде братик!

-Сань, це не зовсім братик.

-Нічого. - надувся. Він і Айлін називає своєю сестричкою і всіляко намагається її захищати й допомагати, не дивлячись, що їй всього майже два роки.

-Добре, як скажеш. - знову посміхнулася. - Біжи в садочок. – я зупинила машину, біля воріт до садка, де вже стояли дві жіночки. - Там вихователі вже чекають тебе, а ввечері почитаєш мені вірші.

-Добре, мамо. Удачі тобі. - поцілував у щоку і втік.

Я ж таки, знову завела машину і поїхала на роботу. Дивне відчуття. Нібито... щось втратила. дивно все це. Уперше за довгий час так. І скільки думок про Давида, і сам Давид.. Звідки він тут взявся? Останній раз я бачила його ще тоді, в лікарні, а потім несподівано наші дороги розійшлись. Було тяжко переносити слова мого колишнього, які він так і не наважився сказати мені, в живу, а лише передав кляту записку:

«Пробач, але я не бажаю пов’язувати життя з дівчиною, через яку я ледве не став інвалідом. Покинь моє життя, і намагайся ніколи більше не попадатись мені на очі. Все, що було між нами – брехня. І тільки зараз я нарешті відкрив свої очі. Шкода, що не зробив це раніше.»

Я вивчила ці слова. Взагалі не розумію, як він міг так вчинити зі мною. До ладу навіть нічого не пояснивши, лише записка і все, він змінив номер і поїхав на реабілітацію до Туреччини. Не знаю як далі пішла його дорога, але мене він знайти так і не намагався. Я також змінила номер і переїхала до іншої квартири. Єдине, що залишилось він нього, та коробка, яку він настояв, щоб я забрала – в ній був його збірник віршів, той самий, що знайшов Сашка. Там була нереально кількість нових, для мене і взагалі нових його поезій, які він так приховував. Також документи від його ресторану, який несподівано для мене самої, перейшов до мого володіння без мого відома, досі не розумію чому він так вчинив і як зміг зробити документи з моїм підписом. Але, як завжди, гроші вирішують багато чого. І, найголовніший і найцінніший подарунок від нього - син, Олександр Давидович Малишев. Я так і не наважилась дати йому його фамілію. Та і сам Давид навіть і не згадав про сина, а минуло вже скільки часу. Схоже, слова, які він колись казав про батька та дитину у 21 столітті, були брехнею. Іншого роз’яснення я не знаходжу. Та і не шукала. Навіть, після народження Саші я нічого не сказала колишньому. Навіщо? Я і сама справилась і виховала справжнього хлопця, який всупереч свій войовничий характер, все одно в першу чергу, маленький джентльмен.

До речі, його хрещеною стала Яна, так та сама Яна, що була колишньою Давида. Після того випадку, як в Йилмаза влучили кулею, я написала їй. Вона постійно була поруч і всіляко допомагала з вагітністю. Завжди привозила фрукти й вітаміни, деколи навіть ночувала в мене. Ми ще більше потоваришували та стали справжніми подругами, що не скажу про свою колишню найкращу подругу Христину. Після зради Еміля, він забрав її й вони разом полетіли до Америки, на скільки я знаю, там відкрили ще один філіал компанії й Рустам також живе вже там. Як далі склалось їх життя, я не знаю..

Ще один, хто постійно був поруч зі мною – Батур. Він, як і обіцяв приїхав до Києва і знайшов мене. В той момент я була з Яною, тому так і сталось їх кохання. І я неймовірно рада, що ці двоє знайшли одне одного, адже в них справжня любов, що не скажу про свій… Колишній опит.

Ну і Сергій, але про нього згодом…

Я сиділа в кабінеті свого ресторану. Майже весь свій час я проводила тут. Постійно розбирала нові документи, щодо критики, меню, персоналу і таке всяке. Мені подобалось керувати своїм, хоча я довго не могла прийняти цього «подарунка». Скоро мають прийти нові працівники. Весь цей бізнес, гублюся. Хоч і руку набила, але все як вперше.

-Даш, до тебе прийшли... - у кабінет зайшла дівчинка, що була моїм заступником. Не набагато, але трохи молодша за мене. Здається, вона ще навіть університет не закінчила, але вже старанно працювала на кількох роботах. Не підвищити її, була б моя найбільша помилка. В кому, але в ній я була впевнена на всі 100%.

-Хто там? – на мить відірвалась від різних тек, і підняла голову до Каті.

-Якийсь чоловік. Уперше бачу його, якщо чесно, але дуже симпатичний. - авжеж це він. Було б дивно, якщо прийде інша людина, коли його я бачила приблизно годину тому. -Впускати?

-Скажи, що мене немає. – я натягнула посмішку і повернулась до діла. Не хочу його бачити!

-Він попередив, що бачив твою машину у дворі.

-Чорт...

-Щось придумати?

Я не можу тікати від цього 6 років... не можу більше.

-Хай заходить.

-Гаразд. Клич, раптом що. – Катя подарувала свою посмішку і вийшла з кабінету. Хвилина, і в порозі стояв він... як і здогадувалася.

-Привіт, Даш... – той самий діловий стиль: костюм, пальто, шарф, що просто висів на шиї, для виду. Але він явно став більшим... якби я його не знала, подумала б, що він супергерой. але, на жаль, я добре його знаю, або знала...

-Чого тобі потрібно, Давид? – промовила неймовірно холодним тоном. Я не маю бажання бачити його і говорити з ним, але і тікати не можу..

-Тобі не здається, що нам час вже нарешті поговорити?

-Ні... все було сказано тобою раніше.

-Але, у мене інакша думка на все це. – я на секунду перевила погляд на нього, але стало боляче від думок, і знову відвернулась. Не можу… - Я не знаю, що ти вигадала собі там, що я тобі такого казав, і все це, але…

-Мені нічого сказати тобі. – перебила його. -Прошу, йди з мого життя, як пішов шість років тому..

-Гаразд, але.. – на його лиці інтенсивно заграли жовна. – Але я тут не через це. – він пройшов по кабінету і сів навпроти мене. - Я прилетів допомогти.

-З чим мені допомагати? - злякалася. Невже, він нарешті згадав про сина і хоче його забрати в мене? Від цих думок в мене навіть тиск піднявся, здається.

-Твій ресторан користується великою популярністю. Ти велика молодець і я хочу допомогти, так скажемо, розширити його.

-Я сама можу це все зробити. – видихнула.

-Не сперечаюся, але я маю багато акцій, і більше в цій темі, ніж ти.

-Давіде, через що ти справді сюди приїхав? Невже так сильно радий, що ресторан користується популярністю і реально хочеш зробити мережу? Я не вірю тобі, пробач.

-Я підрізав тебе, вибач мені і я випишу чек, за пошкодження.

-Історія знову повторюється? – я підняла свої очі на нього, і ми зустрілись поглядами. Через це навіть сироти пройшлись по тілу.

-Як вже судилося, то чому ні? - усміхнувся. Його відома хитра усмішка. Скільки років минуло...

-Ти повний власник цього ресторану, тому, якщо ти хочеш зробити мережу, я не маю права забороняти тобі це.

-Ні, повний власник, лише ти. Я тільки, допоміг тобі у цьому, частково. І, до речі, я знайшов спонсорів, що хочуть вкластися в це діло, якщо ти підпишеш деякі бумаги, я займуся цим відзавтра.

-Твоє право. - встала і пішла до дзеркала, поправити вбрання. Незважаючи на нашу розмову, в мене ще навчання молодих працівників. - Це все? Якщо так, йди. Мені час зустрічати нових робітників.

Несподівано, я відчула його на своїй талії. Холодні руки, але який вогонь від них віє. Від його легенького дотику, моє тіло немов почало мене не чути. Всі думки перетворились на інше, на згадки про те, як було добре нам разом, але… Це все в минулому.

-Мені тебе не вистачає... – він розвернув мене обличчям до себе. Повільно, немов боявся.

-Давид...? - пошепки. Його обличчя було в міліметрі від мого. Здавалося, я божеволію... Ті самі блакитні очі, як океан, ті самі маленькі шрами від побоїв. Але зовсім інший Давид. Більш дорослий. Щетина стала бородою і десь навіть видно вже зморшки, сивину, але все ті ж погляди, дотики, почуття...-Давид...

-Ти така ж гарна, як і раніше. Хоч, ми двох дуже змінились за цей час. – він, як завжди, пильно спостерігав за моєю реакцією, але… я вже знаю, всі його «маневри».

-Відійди.

-Так... ти маєш рацію. Я буду в четвер тут, попереджаю. - він поправив своє пальто і вийшов із кабінету, нібито його й не було, лише його запах залишився. Від якого, як і колись, я схожу з розуму.

-Да, Сергію? - дістала телефон, що дзвонив. - Хочеш забрати Сашу? Я запитаю в нього... Так, звісно. Бувай.

Заплуталася. Все це, так не вчасно..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морок, у якому тону , Ксандер Демір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"