Тарас Мельник - Літератор, Тарас Мельник

Андрій Стеценко ніколи не довіряв важливі допити та опитування напарникам. Він завжди сам працював зі свідками та підозрюваними, оскільки мав профільну психологічну освіту, однак на цей раз талановитого майора застукали зненацька. Дівчина з похорону здивувала його своєю причетністю до моторошної справи. До того він ніколи не чув про неї, тому навіть не знав з чого починати. Розуміючи, що потрібно випитувати інформацію, поки вона сама готова говорити, Стеценко відправив на розмову нову напарницю. Василина й не думала відмовлятися.

Заховавшись за склом у кімнаті для допитів, майор уважно слухав розмову двох молодих дівчат і не приховував щирого подиву.

— Мене звуть Василина Гавриленко, — почала розмову поліцейська. — Я з майором Стеценком розслідую вбивства письменників.

— Я повинна також назвати своє ім’я? — налякано запитала письменниця.

— Це буде ввічливо, — усміхнулася Василина. — Я читала ваші романи.

Стеценко теж усміхнувся, оцінивши майстерний підкат напарниці. Минуло кілька секунд, а вона вже почала прокрадатися у голову свідка, видаючи себе за найкращу подружку. У такому віці дівчата довіряться тільки таким людям.

— Краще би я ті всі книги не починала писати, — сумно сказала авторка.

— Марино, ви не переймайтеся! — підтримала її Василина.

Стеценко одразу подумав: «Я би так точно ніколи не зробив!»

— Давайте поговоримо про вбивцю, — одразу запропонувала Марина. — Я боюся, що ви можете не встигнути спіймати його, поки він вдарить знову.

— Ви в місці, де сотня поліцейських, — заспокоїла свідка Василина. — Звідси вас без згоди навіть танком ніхто не зможе вивезти. Заспокойтеся і розкажіть про все, що сталося з вами. Чому ви вважаєте, що станете жертвою вбивці?

— Він почав мене переслідувати, — пояснила Марина. — Двічі я бачила його біля свого будинку, коли клятий психопат намагався стежити за мною.

«Якби він захотів ти би й тіні не помітила! — подумав Стеценко. — А, може, вбивця навмисне показався тобі, щоб спровокувати на якісь вчинки». Йому не подобалося, яким чином дівчина поводилася. Вона наче намагалася вигадувати щось на ходу, не бажаючи розповідати поліцейській справжньої правди.

Стеценко дивився на телефоні короткий допис із новин, присвячений молодій авторці, та порівнював із її відповідями при розмові з Василиною. Для себе майор відкривав цілі пласти невідомої української літератури, котрих до того ніколи не торкався. Марину Хмельницьку ніхто не знав до 2020 року. А тоді вона вистрілила так, що більшість колег почали заздрити. Всього у двадцять чотири роки молода зірочка змогла перемогти у найкрутішій премії країни «Золоте перо року» і підписала два престижні контракти з видавцями. Критики писали різноманітні рецензії, однак її роман не міг не виділятися.

— Коли ви вперше помітили стеження за собою? — запитала Василина.

— Два тижні тому якийсь дивний чоловік спостерігав за моєю квартирою. Я намагалася прогнати його, однак у відповідь побачила тільки бридкий жест.

— Вулицями ходить багато збоченців! Це міг бути хтось інший…

Василина уважно дивилася на неї, подібно до напарника за склом.

— Він знову прийшов до мене цієї ночі. Перед похороном Галинки…

— Ви були знайомі з убитою? — одразу атакувала Василина.

— Ми дружили цілий рік. Вона була чудовою жінкою та хорошим автором.

— Ви також писали еротичні романи? — якось раптово змінила вектор Василина.

Марина подивилася на неї, здивувавшись зміні напрямку розмови. Невже вбивця був не таким цікавим, як вона сама? Стеценко встиг зауважити те ж саме.

— Ви ж читали мої романи! — захищалася Марина. — Маєте знати…

— Тільки два останні романи, — пояснила Василина. — «Море на долоні» та «Дорога наречена». Перший прочитала після вашої перемоги на конкурсі.

— Який більше сподобався? — запитала Марина.

Стеценко не міг зрозуміти навіщо Василина загнала співрозмовницю на добре знайоме для неї поле. Потрібно було випитувати про вбивцю авторів, але молода поліцейська могла таким чином просто заспокоювати налякану дівчину.

— «Море на долоні» просто прекрасний роман, — посміхнулася Василина. — Я не стрималася і почала ридати на останніх сторінках, коли він помирав у неї на руках, а вона просила богів не забирати коханого. Ви чудово підготували для роману історичне підґрунтя, круто створили емоційний фон, додали шикарні повороти сюжету. Його не даремно визнали найкрутішим романом на…

— А другий роман? — запитала Марина.

— Набагато слабший! — правдиво відповіла Василина. — Виникло якесь враження поганого присмаку, ніби не ви його написали, а якась дилетантка.

— Що?

— Вибачте, якщо образила вас.

— Можливо, ви праві, — не стала обурюватися Марина.

Стеценко витріщився через скло. Він явно недооцінив напарницю, тому ледь не біг вибачатися. Василина справді читала обидві книги Хмельницької й легко змогла знайти підсвідомі слабкі точки молодої зірочки. Андрій швидко занотував собі думку і продовжив захоплено спостерігати за розмовою.

— Ви заспокоїлися? — запитала Василина.

— Не знаю, — відповіла Марина.

— Давайте повернемося до вбивці. Ви бачили його вчора вночі?

— Він знову стояв на тому ж самому місці та дивився за мною…

— Опишіть його зовнішність.

Марина примружилася і почала згадувати побаченого вночі чоловіка.

— Високий, одягнений у чорні штани, коричневі чоботи та курточку. Він не опускав маску та капюшон, тому більше я розгледіти не встигла.

Стеценко насторожився, зрозумівши, що молода письменниця не пробує шукати слави. Вона не досконало описала зовнішність вбивці, але наблизилася до нього на інтимну дистанцію. Майор у цьому не сумнівався, оскільки мав нагоду разом із Соболем відгребти по повній від високого чоловіка у масці.

— Ви телефонували у поліцію? — запитала Василина.

— Боялася, що він дізнається про це, і нападе на мене…

— Настільки близько ви були знайомі з убитими письменниками?