Валерія Дражинська - Мій особистий демон, Валерія Дражинська

22

Я досить швидко адаптувалася до реалій незнайомого мені раніше світу. Головне правило для людей було бути тихіше води та нижче трави. Ну і виконувати всі бажання Древніх.

Наше поняття "магія", почерпнуте з фантастичних книжок та фільмів, кардинально відрізнялося від дійсності тут, де магією називали силу, що містилася всередині над істот. На що вони були здатні люди достовірно не знали. Але чутки ходили страшні.

Ще для людей за важку провину була передбачена страта. Двох видів. Так би мовити, типу легка та тяжка. Перша це вигнання. Якщо не дивитися на денне небо, то під ним можна прожити, по-нашому, дві - три доби. За цей час людина далеко піти не могла, а тим паче дістатися до укриття. Тому що навколо резиденції Імператора в радіусі приблизно площі нашої Сахари не існувало ознак будь-якого життя. Я не просто зробила порівняння з пустелею - поки що бачена мною флора в цьому світі була ідентична їй. Сама держава самоуправця являла собою кам'яну конструкцію, у вигляді гігантського палацу такого масштабу, що за бажання могла вмістити в себе кілька наших європейських країн. Легкою страта називалась через можливість у будь-який момент припинити муки та просто подивитися на денне небо. Безболісна смерть тоді забезпечена. Або ж до кінця вірити в диво та йти вперед.

Важка страта - це підвал. Тебе поміщають у залізну коробку приблизно два на два метри. Сирість, холод і темрява. А також відсутність води та їжі. Агонію повільного відходу неможливо обірвати своїми силами. Людина мучиться до останнього подиху.

У цьому світі людей карали за будь-яку провину. Страта була крайнім заходом.

Гродос, Валонт... Дрого сказав, що світів існує багато. Невже вони всі такі варварські? Невже поняття демократія, свобода тощо тільки на планеті Земля має значення? Це страшно!

Людина істота універсальна - звикає до всього. І я поступово звикла. Дні потягнулися своєю чергою. Я їх уже не рахувала. Просто чекала появи свого рятівника. Головне, що в мене була надія. Стовідсоткова. Дрого обов'язково прийде за мною.

Мені пощастило, що я спочатку потрапила на територію еліти цього світу. Завдяки своїй зовнішності тут і затрималася. Усе ж Древні були естетами і полюбляли оточувати себе красивими речами. Тих, хто тут перебуває, вважали на кшталт віп-обслугою. А точніше - вищий щабель в ієрархії рабів. Я навіть один раз бачила, щоправда здалеку, Імператора. Вражаючий сивочолий екземпляр. Його міць навіть на неблизькій відстані відчувалася інтуїтивно. Мимоволі від нього йшло тремтіння по тілу.

Невдовзі почався ажіотаж. Мав повернутися звідкись із далека законний спадкоємець. Приготування почалися не жартівливі. За три дні я спала від сили десять годин. Не сперечаюся - важко, але це краще, ніж я спочатку пахала в Гродосі.

Коли місцева еліта почала збиратися для зустрічі спадкоємця, мене визначили на допомогу обслузі однієї дуже красивої Волхви. Її розмістили в апартаменти в головному корпусі резиденції. Напрочуд скромна та приємна дівчина. Мені заздалегідь пояснили, як я маю поводитися. До офіційної дії кілька годин я виконувала обов'язки принеси-подай. До зали проведення заходу я вже супроводжувала її сама.

За овальним столом влаштувалися штук тридцять Древніх. За спинами за кілька метрів від них, для виконання будь-якої забаганки, розмістилося по одній приставленій обслуговуючій одиниці, зокрема і я. Роздивлятися Древніх і навіть ворушитися було заборонено. Очі в підлогу. Ми меблі!

Імператор сидів по центру на подобі трону, обличчям до головного входу. Вище за всіх. Винуватця торжества ще не було. Про це дуже явно натякало порожнє місце праворуч від самоуправця, який від запізнення спадкоємця помітно був не в дусі.

У напруженому очікуванні та зловісній тиші минуло хвилин десять. І коли двері нарешті різко відчинилися, ще до того, як усі Древні, крім Імператора, синхронно піднялися, я зрозуміла, хто увійшов. Знайома потужна енергетика заповнила всі органи чуття. Дрого! Ігноруючи суворі заборони, підняла очі.

- Ти. Запізнився! - зло випльовує Імператор.

Дрого зупиняється. За ним із десяток тіней. Обличчя незворушне. І таке рідне. Мене накриває хвиля полегшення та неконтрольованого щастя.

Спадкоємець (він спадкоємець! - машинально усвідомлюю я) недбало змахує рукою, дозволяючи всім сісти на свої місця. Мене він ще не бачить.

- З'явився, щойно зміг, - спокійно відповідає Дрого, без тіні каяття.

- Де твій брат? - видно, що Імператора така поведінка дратує.

- Контролює кордони в..., - продовжити Дрого не встигає - я не витримую та зриваюся до нього.

Усе відбувається швидко, адже я всього лише за кілька метрів від нього.

- Дрого! - з розбігу кидаюся в його обійми.

Обіймаю за талію. Він за інерцією обхоплює мої плечі. Вдихаю улюблений запах, балдіючи в ейфорії.

- Ти знайшов мене! - піднімаю до нього обличчя, не ховаючи щасливої усмішки.

Розуміння, що щось не так приходить повільно. Його тіло кам'яніє. На обличчі швидкоплинне здивування змінюється повною байдужістю з презирством в очах. Одна рука з плеча переміщається до потилиці. Хапає ззаду за комір сукні й немов вошиве кошеня легко піднімає над підлогою. Шию спереду відразу ж здавлює грубий шматок тканини. Стає нічим дихати. Очі заволікають сльози.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍