Єва Басіста - Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста

Глава 11.2

Мабуть, вперше за тривалий час у мене несамовито чудовий настрій. Я йду під жовтою великою парасолькою, ловлю нею дрібні краплі дощу, та відчуваю піднесення. Воно змушує жваво перебирати ногами, які взула у чорні короткі шкіряні чобітки на стійких та високих підборах.

Навіть не дуже симпатична погода не псує настрій. Напевно, мені дійсно варто було вийти розвіятися, а не скніти вдома під ковдрою. Так ще можна згодом почати людей боятися. Не  варто випадати зі життя, бо ще перетворюся на кішку, якщо постійно сидітиму вдома.

І тому роботу також необхідно таку, щоб кудись йти, а не шукати щось дистанційне. Хоча це зручно - нікуди не треба поспішати. Сидиш собі цілий день у зручній піжамі з ведмедиком та працюєш. Це дуже спокусливо, але є інша сторона – постійно знаходишся у чотирьох стінах, та сонячне світло ловиш тільки через вікно.

Щось не туди мене закручують та несуть думки. Зараз точно не про роботу варто кмітити.

Рівно о дев'ятій вечора стою біля "Кривавої квітки". І саме цієї миті з'являється Діана з Інною, але відкриваються і задні дверцята автівки. Я починаю дратуватися! Мар’янка? Невже запросили її? Цю свинюку я не хочу бачити!

Але ні… То не вона, а скоріше він - високий хлопець із каштановим волоссям.

Напевно, це Петя - про якого подруга всі вуха прогуділа у вівторок та його дивне бажання.  І що він тут робить? Діана казала, що тільки дівчата будуть… Хм… Я трішки ніяковію.

- Довго чекаєш? - питає Діана, ставлячи автівку на сигналізацію.

- Щойно прийшла відповідаю, - складаючи парасольку.

- Це чудово, - бере за руку свого хлопця. - Сьогодні з нами буде мій Петя.

- Привіт, - підморгує мені, і збоку впадає в очі симпатичне, але скривлене обличчя Інни, що значить одне - молодик її дратує, і вона незадоволена його компанією. І я відчуваю, що також не дуже рада.

- Привіт, - відповідаю та намагаюся робити це якомога приязно. Не можна ж одразу випромінювати негатив.

Ми заходимо до закладу, де тільки все починається. Сідаємо за овальний столик. Його напередодні замовила Діана, яка знаходиться у мене з лівої сторони, а з правої - Інна. Петя ж розміщується навпроти.

-  Я за коктейлями, - підіймається хлопець та зникає у натовпі.

Я та Інна моментально сатаніємо та обертаємося до Діанки, яка не розуміє нашого обурення.

- Що? Дівчата, та буде весело? Чого ви?

- Діано, я думала, що це будуть дівочі посиденьки! - злиться Інна. - Ми навіть нормально не зможемо поляскотіти язиками!

- Так ми сюди танцювати прийшли, - усміхається. - Адо, а ти чого сумна?

- Я підтримую Інну. Петя у нашій компанії, як п'яте колесо…

- Дівчата, не робіть поспішних висновків, - якось дуже швидко з’являється хлопець та  приносить коктейлі фіолетового кольору, які аж пити не хочеться. Обарвлення кислотне - не пошкодували хімії.

Ставить їх перед нами. Пахнуть чорницею та смородиною, що наче збуджує смакові рецептори, але не настільки, щоб бажати їх торкнутися. А якщо жбурнути сюди моє злегка негативне ставлення до алкоголю, то навіть не спробую.

- Я не буду вам заважати, - сідає та одразу куштує коктейль. - Смачний - рекомендую. Дуже здивувався, коли побачив його у переліку. Обожнюю його.

Діана одразу п’є, а я тягнуся до смартфона. На всяк випадок перевіряю наявність непрочитаних повідомлень. Таких нема.

Наступні пів години такі самі кислотні, як коктейль, який стоїть переді мною. Петро наче милий хлопець, але я відчуваю від нього приховану небезпеку. Не знаю звідки таке - дивлюся на нього та прямо все напружується. Кожна клітинка в організмі кричить, що треба тікати від нього та забиратися якнайдалі.

Інна фактично так і робить - йде танцювати. Я б також пішла, але взуття я вибрала таке, щоб більше сидіти, а не гоцати. Мої ноги розраховані на декілька пісень, а не на цілий вечір, адже сподівалася, що ми просто будемо сидіти та розмовляти.

Тому залишаємося втрьох, але скоріше я та Петя. Діана неочікувано для мене вже п'яна - сидить хихоче та продовжує вливати у себе спиртне. Це вже остання стадія.

Мій настрій різко псується. Вечір остаточно зіпсований. Хай вже б замість Петі краще була б та коза Мар'янка.

- Діано, перестань пити, - не витримую я та забираю у неї келих. - Тобі буде зле.

- Не буде, - підіймається вона на хиткі ноги. - Я в туалет.

- Блювати? – помічаю, як блідне.

- Пісяти, - відверто бреше.

- Я з тобою, - бачу, що вона туди не дійде.

- Не треба…

- Я піду, - твердо кажу, і всередині просто хочеться кричати. Але не від того, що Діана налигалася спиртного - Петя жодним чином не реагує на її стан. Навіть Липовський  ліки мені приніс, а цей взагалі – довбень. Бачить, що хтось ледь притомний та реакції нуль. Такого "турботливого" хлопця навіть ворогу не побажати.

До вбиральні Діана доходить самостійно, а коли опиняємося там, то починається треш. Вона блює. І я навіть не дивуюся. Тримаю подругу над унітазом, аби не поцілувалася з цим білим збирачем мікробів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍