Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 20

 Молода, симпатична дівчинка закінчує наносити мені макіяж. Розвертає моє крісло до дзеркала. Мені дуже подобається.  Гарно виділені очі, підведені губи, які сяють від прозорого блиску. 

— Ми закінчили. Вам дуже личить, — усміхається візажист.

— Дякую, — киваю, і дівчина починає збирати свої речі.

У кімнату заходить мама, привертаючи мою увагу. Вона йде в сукні, на ногах закриті білі туфлі на шпильці. Волосся зібране у гарну, високу зачіску, а на обличчі — щаслива усмішка. 

— Ясенько, моя ти красуня, — жінка підходить та цілує мене в щічку.

— А ви знову обіймаєтеся, — чую за спиною мами голос дядька Андрія.

Чоловік стоїть на порозі моєї кімнати. На ньому чорний костюм, біла сорочка, ідеально начищені до блиску туфлі. З кишені піджака виглядає білосніжна квітка. Мама підходить до нього та цілує ніжно в губи.

— Яка ж тут у вас ідилія, — з коридору доноситься голос Романа. І я торкаюся сукні, стягуючи на коліна тканину. А в животі все стискається. Що взагалі відбувається? З вчорашнього вечора ніяк не можу заспокоїтися.

— Синку, можеш хоча б сьогодні не іронізувати? — усміхається дядько Андрій, а мама ніжно погладжує його по плечу.

— Я на своїй машині поїду, — вимовляє Роман і заглядає до мене в кімнату.

Затамовую подих, коли стикаємося поглядами. Його очі повільно вивчають мене — і все тіло перетворюється в желе.

— Тебе підвезти? — несподівано питає він, і я швидко киваю.

— Тоді поїхали. Ми на моїй поїдемо, — дивиться на мене чоловік, і я повільно підіймаюся з крісла.

— Чекаю в машині, — тихо вимовляє Монастирський-молодший і швидко йде коридором.

За ним виходять і батьки.

Видихаю з шумом повітря та торкаюся долонею щоки. Заглядаю в дзеркало, роздивляючись макіяж, і радію, що косметика приховує мої червоні щоки.

Це ж не через Романа, правда?

Звісно, ні. Роблю кілька вдихів, щоб заспокоїтися, і йду до виходу.

На подвір'ї припарковані два автомобілі. В один із них сідає мама, а за кермом розміщується водій.  Поряд стоїть машина Романа.

Хлопець стоїть, спершись спиною об дверцята, і дивиться в телефон.

Повільно спускаюся сходами та роблю кілька кроків вперед. Коліна знову тремтять. Навіщо я взула ці височенні підбори? Не вмію на них стояти, але ж до сукні як підходять.

Роман мигцем дивиться на мене і відчиняє пасажирські дверцята. Кілька секунд мнуся на місці, але потім все ж сідаю в салон автомобіля. Монастирський займає місце за кермом і відкладає телефон.

— Ну, що ж... Через годину ми вже офіційно станемо сім'єю, — тихо вимовляє хлопець.

Він якийсь дивний. Мене це напружує. І це  поколювання по тілу поряд з ним… дратує.

Роман заводить двигун і виїжджає з двору вслід за машиною батька.

***

Святкувати ми будемо в ресторані, тож, закінчивши з офіційною частиною в РАЦСі, їдемо в центр міста.

Я знову їду з Романом. Хлопець сьогодні мовчазний. Навіть коли гості вітали маму з чоловіком, Роман тільки обійняв батька, а мамі подарував квіти.

Поки що я не можу зрозуміти, що це означає.

Він таким чином показує, що змирився з тим, що відбувається, або ж навпаки...

Та хай там як, мене радує те, що не було його їдких жартів у такий щасливий день.

До ресторану також їдемо в тиші. Хлопець дивиться тільки на дорогу. Єдиний момент, коли я помітила погляд на мене, це після розпису. 

Дивлячись на моїх щасливих, тепер уже обох батьків, я не змогла стримати сліз. І тоді помітила, як він розглядає мене з цікавістю. Його темні очі сканували моє обличчя, наче вивчаючи. А губ торкалась ледь помітна усмішка.

Нарешті ми зупиняємося на стоянці перед гарною двоповерховою будівлею.

Високі, ковані поручата огортають відкриту терасу. Довгі сходинки темного кольору ведуть до вхідних дверей, а у високих, панорамних вікнах відбивається моє відображення.

— Доню, ходімо, — бере мене за руку мама і веде до входу. Поряд йде дядько Андрій і Роман, а позаду — гості.

Людей запросили не багато, тільки близькі та кілька колег по роботі. І, як на мене, це навіть краще. Не люблю натовпу.

Ресторан виявляється дуже гарним всередині. Ми сидимо в окремому залі. Широкі столики з темного дерева накриті білими скатертинами, різьблені стільці з високими спинками та м'якими сидіннями, підлога вкрита світлою плиткою з візерунком, а в білосніжну стелю вмонтовані круглі люстри. Біля вікна довгий, темний диван, а поряд — вихід на балкон.

Тишком розглядаю гостей за столиками. Всі усміхаються, випивають, здається, всім сподобалося свято. Мамині очі сяють радістю, як і обличчя дядька Андрія.

Поки в залі лунають тости й всі зайняті підняттям келихів, я тихенько прослизаю на балкон.

Вдихаю холодне повітря та спостерігаю, як маленький білий сніжок падає на чорні, залізні поручата. Здається, вже почнеться справжня зима. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍