Платон - Апологія Сократа. Діалоги

class="p1">— Тоді скажи-но нам, на що зважуються мужні: на те саме, що й боязкі?

— Ні.

— Значить, на щось інше?

— Авжеж.

— А боязкі ладні, очевидно, піти на те, чого не треба боятись, а мужні — на те, що страшне?

— Так кажуть люди, Сократе.

[D] — Твоя правда, — сказав я, — але не про це я питаю. Скажи, на що, по-твоєму, готові йти люди мужні: на те, що страшне, в переконанні, що воно страшне, чи на те, чого вони таким не вважають?

— Але перше неможливе, як було доведено твоїми розмірковуваннями.

— І тут ти правий. Таким чином, якщо це правильно було доведено, то ніхто не йде на те, що він сам вважає страшним, оскільки ми дійшли висновку, що ви­ступати нижче своїх можливостей — це неуцтво.

Протагор погодився.

— Але, з другого боку, коли зважуються на щось, то йдуть усі — як боязкі, так і мужні, і, як виходить, на одне й те саме ідуть і боязкі, й мужні.

[E] — Де там! Сократе, зовсім протилежне те, на що йдуть боязкі, і те, на що йдуть мужні. Ось, приміром, на війну одні хочуть іти, а інші не хочуть.

— А чи йти на війну — це щось прекрасне чи ганебне?

— Гарне.

— Отже, якщо прекрасне, то й хороше відповідно до нашої домовленості, бо ми погодилися, що всі прекрасні вчинки хороші.

— Правду кажеш, така й моя незмінна думка.

[360] — І правильно. Але хто, по-твоєму, не хоче йти на війну, хоч це гарна й хороша справа?

— Боязкі.

— Отже, якщо це гарне й хороше, то воно і приємне?

— З цим ми були згодні.

— Виходить, що люди боязкі свідомо не хочуть іти [B] на те, що гарніше, краще і приємніше?

— Якби ми з цим погодились, то ми б порушили попередні домовленості.

— А що ж мужня людина? Чи не йде вона на те, що гарніше, краще й приємніше?

— Треба визнати, що так.

— Значить, взагалі кажучи, мужні люди не охоплені ганебним страхом, коли бояться, і не поганою відвагою сповнюються, коли відважуються?

— Це правда.

— Якщо гарною, то й хорошою?

— Авжеж.

— Значить, боязкі — і сміливці, й нестямні — навпаки, охоплені бувають ганебним страхом, коли бояться, і ганебною відвагою сповнюються, коли відважуються?

Протагор погодився.

— А чи зважуються вони на ганебне й погане не через щось інше, як через незнання й неуцтво?

— Так воно і є.

[C] — Далі. А те, через що боязкі бувають боязкими, ти називаєш боязкістю чи мужністю?

— Боязкістю, ясна річ.

— А чи не встановили ми, що люди бувають боязкими через те, що не знають, що справді є страшне?

— Цілком правильно.

— Отже, через оце незнання вони боязкі?

Протагор підтвердив.

— А чи не погодився ти, що те, внаслідок чого вони стали боязкими, є боягузтвом?

Протагор підтвердив.

— Значить, незнання того, що страшне й що не страшне, і є боягузтво?

[D] Протагор погодився.

— Але ж мужність — це протилежність боягузтва?

Протагор підтвердив.

— Але ж знання того, що страшне, а що не страшне, є протилежністю незнання всього цього?

Тут Протагор іще кивнув головою.

— Виходить, розуміння того, що страшне і що не страшне, є мужністю, а цілковита протилежність — незнання цього?

Тут Протагор уже зовсім не хотів кивати головою на знак згоди й тільки мовчав. А я сказав:

— Ну що ж, Протагоре, ти й не підтверджуєш, і не заперечуєш того, що я кажу?

— Ти сам, — відповів Протагор, — завершуй.

[E] — Про ще одне тільки, — сказав я, — хотів би я тебе запитати. Чи тобі, як раніше, здається, що є деякі люди вкрай обмежені і вкрай мужні водночас?

— Мені здається, — сказав Протагор, — що ти любиш сперечатися і наполягаєш на тому, Сократе, щоб я відповідав. Зроблю цю приємність і скажу, що з уваги на попередню домовленість вважаю це неможливим.

— Втім, — сказав я, — питаю про все це лише з тією метою, щоб розглянути, як мається справа з доброчесністю і взагалі що таке доброчесність. [361] Я добре знаю, що якби вдалося це з’ясувати, то тоді повністю прояснилося б і те, про що кожний з нас розводився в довгій промові: я, доводячи, що доброчесності не можна навчити, а ти — що можна. Мені здається, що тепер підсумок наших розмірковувань, немов жива людина, звинувачує і висміює нас, і, якби він умів говорити, то сказав би так:

«Диваки ви, Сократе й Протагоре! Ти-бо спочатку твердив, що доброчесності не можна навчити, а тепер сам собі заперечуєш, [B] намагаючись довести, що все є знання: і справедливість, і мужність. Проте при такому способі розмірковування з’ясувалося б, що, навпаки, доброчесності можна навчити. Бо якби доброчесність була чимось іншим, а не знанням, як намагався довести Протагор, то тоді вона, певна річ, не могла б стати предметом навчання. Тепер, однак, як­що виявиться, що вона є знання, як то ти ревно стараєшся те довести, Сократе, дивним було б, якби її не можна було б навчитися. Протагор, навпаки, який на початку виходив із засновку, що доброчесності можна навчити, тепер, як видно, схиляється до протилежного погляду: доброчесність здається йому чим завгодно, тільки не знанням».

Так ось, Протагоре, коли я бачу, як тут усе переплуталося зверху донизу, то сповнююсь палким бажанням усе це з’ясувати і хотів би, після того, як ми це розглянемо, дослідити, що таке сама доброчесність, і лише тоді знову розглянути, чи можна її навчитися, чи ні. Аби тільки під час розгляду цього питання не збивав нас інколи з пантелику обманливий Епіметей, [D] той, що обминув нас при розподілі дарів, як ти кажеш. Мені в цьому міфі більше припав до вподоби Прометей, ніж Епіметей. Беручи собі його за взірець і завбачливо думаючи про своє життя, я всім цим і займаюсь. Якби ти захотів, то я, як сказав на самому початку, дуже радо розглядав би разом із тобою такі питання.

На це Протагор так відповів:

— Я схвалюю, Сократе, твою заповзятливість і твій спосіб вести дослідження. [E] Зрештою, мені здається, що ти непогана людина й заздрості в тебе ніскілечки немає. Про тебе я не одному говорив, що з-поміж тих, з ким я зустрічаюсь, тебе найбільше ціную, особливо з-поміж твоїх ровесників. Я прямо-таки кажу, що не здивувався б, якби ти колись став одним із людей, що славляться своєю мудрістю. Про наші питання ми поговоримо іншим разом, коли тобі буде зручно, а зараз пора зайнятися чимось іншим.

[362] — Добре, так і треба зробити, якщо ти так вважаєш, — сказав я, — та й мені пора піти туди, куди я був намірився, а залишався тут тільки з прихильності до красеня Каллія