Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

— Довго думала? — насупившись із роздратуванням прошипів Олег. Підхопився, склав руки на грудях. Дивлячись на Маргариту зверху вниз кинув: — Коли ти навчишся розбиратися в людях? Коли перестанеш беззаперечно вірити цьому своєму… Рощину?

— Я вірю не Рощину, а доказам! Як, по-твоєму, навчитися розбиратися в людях, якщо оточення носить реалістичні маски, скидаючи їх у моменти, коли найменше чекаю зради? Кому, якщо не Рощину?

— Рощину вона вірить! — про себе пирхнув чоловік. — І доказам його, трясця його матері! Маргарито! — схопивши дівчину за зап’ястя потягнув на себе, змушуючи встати, — Якщо я скажу, що Пашка живий? Або що твій Рощин допоміг тобі, бо ти позбавила його від неприємних перешкод на шляху до батьківського спадку? Теж повіриш?! Мені повіриш? — із силою струснув.

— Що? — вмить обвисла в чоловічих руках, витріщившись на Олега, — Повтори, що ти сказав. Пашка живий? І Рощин. Які перешкоди? Можеш нормально пояснити?

— Неважливо, Ритко, — відпустивши дівчину, змушуючи похитнутися без підтримки, Чернишевський швидко засунув руки в кишені та відвернувся, вишукуючи поглядом коня. — Забудь.

— Ні, Олегу, не забудь! — хапаючи чоловіка за плечі намагалася розвернути до себе. — Почав говорити — продовжуй!

— Маячня, вірно? — обернувшись усміхнувся Олег. Тільки сміх був швидше механічним, в іншому сама серйозність. — Ось і деяка інформація, зібрана Рощиним, теж маячня. Я намагаюся довести тобі, що не варто беззаперечно довіряти почутому, — хапаючи Одинцову за передпліччя нахилився ближче: — Є речі, які говоряться навмисно, щоб заплутати сліди, розумієш?

— Навіщо? — видавила несміло Маргарита.

— Я не можу тобі розповісти всього, — приречено визнав. — Так треба.

— Кому треба, Олеже? Тобі, щоби піднятися завдяки мені? Або Сизому, щоб узяти під контроль всю країну?

— Твоя правда, це потрібно мені, — Чернишевський сильніше стиснув плечі Марго. — Щоб відкрити тобі та навколишнім правду про Рощина. Щоб не дозволити ні йому, ні Сизому взяти під контроль країну. Та в першу чергу це потрібно тобі самій, щоб знайти довгоочікувану свободу, до якої завжди прагнула. Я можу тобі допомогти. Просто дай шанс. Повір ще раз. Обіцяю, що зроблю все, щоб ти ніколи не пошкодувала.

— Чернишевський, чому в тебе все так просто? — прикривши повіки прошипіла Маргарита.

— Просто? Хіба це просто? — насупившись Олег струснув дівчину, примушуючи подивитися на себе, — Просто — це якби запропонував плюнути на все і втекти зі мною, світ за очі, забути про зобов’язання, обіцянки… Ось це просто. А шлях, який я пропоную, далеко не простий. Проте пройшовши його разом ми зможемо знайти справжню свободу. І щастя.

Маргарита недовірливо дивилася на Чернишевського, намагаючись розібратися в почутому. З одного боку, так хотіла довіритися йому. Людині, яка ніколи не зраджувала. Яка за можливості завжди була поруч. Але з іншого… Кирило. Протилежність Олега. Двоє близьких їй чоловіків, які стверджували абсолютно різні речі.

— Хоча… — в очах Олега загорівся божевільний вогник. Він, до непристойного близько схилився до лиця Маргарити та прошепотів: — Якщо погодишся втекти зі мною, я плюну на все й заберу тебе звідси. Забудьмо про Рощина, про Сизого, про Перлину, про все і втечемо. Моїх заощаджень вистачить на перший час, щоби почати нове життя, — знову і знову теліпаючи дівчину намагаючись достукатися до її свідомості. — Як тобі, Рито? Хочеш? Ми можемо зробити це саме зараз! Потрібна лишень твоя згода.

— Я не можу, Олеже, — відмовила, розуміючи, наскільки абсурдно звучали слова чоловіка.

Чергова втеча. Цього разу не від оточення — від себе. Ні, на подібну авантюру Одинцова не готова підписатися, не тямлячи, нащо потрібна Чернишевському. Через давні почуття? Але де гарантія, що вони, як і раніше, живі?

— Чому? — спокійне і відсторонене запитання, що прозвучало, наче грім серед ясного неба, але очі Олега були повні нескінченного благання і відчаю.

— Кирило, — як само собою зрозуміле зізналася Марго. — Я не можу з ним так вчинити.

Відразу пошкодувала, помітивши, як змінився в обличчі Чернишевський, натягуючи на себе незворушну маску серйозності та невдоволення. Кілька секунд вдивляючись на дівчину вичікував чогось. Виправдань, мабуть. Не отримавши їх скрипнув зубами й відпустив. Відвернувшись швидко пішов. На ходу позвав коня:

— Вітер, нумо сюди. Досить, нагулятися сьогодні, — хапаючи вороного під вуздечки поплескав по литках.

— Олеже, постривай! — кинувшись слідом гукнула Одинцова, — Ти так просто втечеш без пояснень?

— Що ти від мене хочеш? — з подивом зиркнув на Марго. — Я попросив довіритися і трошки допомогти, але, здається, ти зробила вибір. Що ж впораюся поодинці, не звикати.

— Я не говорила, що не хочу допомагати, — як на духу випалила, заворожено дивлячись на Олега. — Але я не можу підписатися на справу, про яку не маю ні найменшого уявлення. Починати гру, не розуміючи, на чиєму боці, принаймні, нерозумно…

— На моєму! — перебив Чернишевський. — Цього замало?

— Я не знаю, Олег.

Маргарита хотіла щось сказати, та ніяк не могла зібратися з думками. Виявляється, це неймовірно складно. Чернишевський, очевидно, вважаючи безглуздим чекати, спритно застрибнув на коня з наміром поскакати геть.