Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

Вночі вона міцно спала, а я тримав її в обіймах. Думки лізли нахабно, як назойливі мухи. Я не хотів ніяких спогадів, та вони були настирливі і я вже не міг від них відмахнутись. Мене до ранку переслідувала одна давня ніч в лікарні, що сталася пів життя тому, коли водночас втратив Тамару і нашу дитину, що так і не встигла побачити світ. Ми рано одружились, рано завагітніли, рано все і закінчилось. Мені було неймовірно боляче тоді і наче тихе відлуння того болю чомусь відчував в цю мить. Я боюсь такого страху. Але камінь, який тисне зараз на мої ребра, так просто вже не відпустить. Тому я не відпущу її. Ще вчора просто хотів поруч лишити, а тепер маю продумати, як все вірно зробити, щоб і сама цього захотіла. Сильно.

*****

      Я прокинулась з важкою головою, яку гріло щось тепле і цим чимось була долоня Гліба, який тихо спав поруч. Запросити його на лікарняне ліжко це була дивна спонтанна пропоцизія, яку спочатку виголосила, а потім вже обдумала. Та зголосився він миттєво і передумати не всигла. Та і не спати ж йому в незручному кріслі аж до ранку. Це ж просто жест милосердя, так? Обманювати себе не люблю, тому сама собі зізналась – коли я бачу його справжні емоції, моє ставлення змінюється – він перестає бути людиною, якій мені важко симпатизувати. Я трохи поворушилась і він одразу прокинувся.

      - Як ти себе почуваєш?

      - На подив добре. Голова трохи болить, але це після струсу норма.

Він підняв руку, якою притримумвав мене за спину і глянув на годинник.

      - Скоро лікар буде на місці і тебе огляне.

Та першою зазирнула медсестра, дала нагоняй за те що перетворили лікарняне ліжко в двоспальне і вигнала Гліба погуляти. Ця пауза була потрібна їй для уколів, а решту часу потребувала я, щоб бодай трохи привести себе до ладу. Всі засоби гігієни були в пакеті на підвіконні – він нічого не забув, навіть зайвого набрав. Щойно я закінчила ранкові процедури, в палату повернувся Гліб в супроводі лікаря. Швидким оглядом той залишився задоволений, і одразу ж забуваючи про мою присутність, повернувся  до Сердюка і сказав: «Можете забирати». Він ще не полишив палату і хоч мені не стало сил крикнути, та голосно кинула йому в спину:

      - Я не багаж! Що це за «можете забрати»?!

Він озирнувся на мене і з виразом обличчя яким, розмовляють з буйними пацієнтами промовив:

     - Просто відповів на вчорашнє питання вашого чоловіка – нічого такого, - і зник за дверима.

     - Чоловіка він мого заспокоїв… Чув, «милий»?  - уїдливо проспівала я. - Лікар тобі скзав – все добре.

     - І це чудова новина, отже можу забрати тебе з лікарні.

     - До себе?

     - До себе. Одну бозна де не полишу і вчора ми це вже з’ясували. І давай без звичних дебатів – ти мене все одно не спекаєшся.

Схоже, так і є. Хоча сьогодні ця перспектива вже не видавалась мені такою неприйнятною, як вчора вранці. Щось між нами змінилось, суттєво і відчутно для нас обох. Ще нещодавно він був брилою криги, під якою поступово почали з’являтись обриси нормальної живої людини, а зараз це інша людина, яку я зовсім не знаю. І мені це подобалось. Принаймні, спочатку. Рівно до тієї миті, як я відчула себе цінною вазою династії Мін. Від розпоряджень де мені жити Гліб раптово переналаштував себе в іншу крайність. У андроїда заклинило режим турботи і це веселило і бісило. Бісило поки більше. Виписуючись, мені довелось відбиватись від його бажання нести мене до машини на руках, ніби я ходити не можу, а потім зчепились в квартирі.

        - Ти шо, з глузду з’їхав? Купати як маля мене не треба!

        - То купатиму як дорослу! – рявкнув він і трохи зашарівся. – Тебе досі хитає, хочеш другу травму?

Так на його порожевілі щоки задивилась, що ледь не погодилась. Та все ж таки випхала з кімнати – не той час, не ті обставини. Далі почались мордування їжею – він заповнив холодильник аж до тріску, повно було всього, що душа і забажати не встигала і сипались питання «А що хочеш? А підігріти? А тобі смачно?».  Я намагалась реагувати стримано, та все частіше доводилось ховати від ньго усмішку, поки він неспинно крутився поруч і заглядав у очі. Гліб завітав до мене і пізно ввчері – запропонував разом подивитись кіно. Я не відмовилась, та не додивилась. Хоч і казала, що все добре, а іноді сон раптово звалював. Прокинулась знову в обіймах Гліба. На годиннику була десята ранку, про від’їзд до офісу і не думав – обмежився кількома годинами роботи з дому. Ввечері понеділка знову прийшов з пропозицією кіно глянути, та цього разу відправила до себе – пізніше точно не прожену, а поки кожен у себе поживе.

         - Вночі зі мною нічого не станеться, іди відпочивай, - і замкнулась.

Вівторок став копією вчорашнього дня і я вже непокоїлась, чи все з ним добре. Його турбота набувала маніакальних рис. Та приємних, якщо чесно. Поки він вдень кудись за покупками рвонув, мені зателефонувала Валя. Потеревенили про всяке, дійшли до її шефа.

        - Щось дивне з Сердюком відбувається – весь розклад коту під хвіст полетів.

        - Проблеми?

        - Та ні, все розрулила, просто вперше таке бачу. Щось особисте – точно знаю.

Тим часом «особисте» зазирнуло в кімнату і запитало: