Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

— Дякую, лікарю. Піду провідати її.

— Дуже добре. Ох, я й забув: ми перевели її в індивідуальну палату. Їй там буде краще.

Її нове відділення ще спокійніше за попереднє. Перш ніж зайти до неї, я передала медсестрам її одяг і речі особистої гігієни, які придбала. Я також поклопоталася, щоб вона могла дивитися телевізор. Стукаю у двері, лунає її тихий голос. Я просовую голову:

— Добридень, мадам Рудан.

— Жулі! Ще навіть тижня не минуло?

— Ні, але помідори вже достигли… і я хотіла скористатися з вихідного дня.

Вона із зусиллям підводиться. Я розкриваю коробочку перед її очима.

— Є й полуниці! — вигукує вона.

Вона, мружачись, вдихає легкий аромат.

— Скоро будуть й інші. Ваш сад просто чудовий.

— Я щаслива, що ти ним опікуєшся.

Сідаю на стілець навпроти неї.

— То вони вас помістили до спокійнішої кімнати.

— Так, але мені дуже подобалася та, інша. Сусідка була не дуже, але там я могла дивитися телевізор.

— Не хвилюйтеся, щонайпізніше завтра зранку вам його тут установлять.

— Справді?

— Даю слово.

— І нічого не потрібно платити?

— Ні, мадам Рудан. Не переймайтеся.

Я змінюю тему:

— Як ви почуваєтеся?

— Я не дуже голодна, але слід зізнатися, що я тут майже нічого не роблю. А в тебе що нового? Розкажи.

Я розповіла їй про пекарню, роботу, клієнтів. І навіть про Ріка. Мені стало легше. Так, наче я поговорила з бабусею. Розповідаючи, я уявила наші стосунки такими, як я їх відчуваю. Мадам Рудан була щаслива почути мої історії. Її обличчя засяяло. Я провела в неї понад годину. Потім вона втомилася. Тож я залишила її, пообіцявши прийти знову, найпізніше в понеділок. Прощаючись, вона захотіла поцілувати мене в щоку. Я від щирого серця погодилася. Мені це піде на користь. У моєму теперішньому стані маленький прояв ніжності допоможе пережити наступні чверть години.

39

Я не сподівалася, що відсьогодні працюватиму самостійно. Ванесса більше не вийде на роботу. Їй лікар заборонив. Здається, мадам Бержеро не надто засмучена. Я піднімаю жалюзі, відчиняю двері. Мохамед вітається зі мною з тротуару. Я виходжу на вулицю, щоб сказати йому кілька слів:

— То все добре? — запитує він. — Тебе найняли?

— Я щаслива. Можу навіть допомогти вам налагодити стосунки з мадам Бержеро.

— Не переймайся цим. Звірюся тобі в одній маленькій таємниці: я інколи навмисне виставляю ящики з овочами, щоб вона вийшла. А то б ми зовсім не спілкувалися. Це чудова жінка, але єдиний спосіб змусити її говорити — це або купити в неї хліб, або роздратувати…

Дивлюся на Мохамеда круглими очима. Він хитро посміхається й каже:

— А тепер іди на робоче місце, уже один клієнт пройшов у тебе за спиною.

У кожного свій час. Спочатку заходять ті, хто відчиняє крамниці ще на світанку, потім квапляться ті, хто йде на роботу, а далі настає черга матусь, чиї діти ще не ходять до школи. Єдине, чого мені бракує від попередньої роботи, — це зайти зранку за круасаном. У мене тут їх ціла купа, але вже нема бажання їх з’їсти.

Скориставшись моментом, коли крамниця ще порожня, мадам Бержеро підійшла до мене.

— Кого ти там так виглядаєш? Переживаєш, що клієнтів не буде?

«Ні, я хвилююся, що Рік більше не прийде. Сподіваюся, що хоча б побачу його, коли він проходитиме повз. Я лише цього й чекаю. Це нічого не змінить, тому що я не зможу побігти за ним, але точно знатиму, що він не переїхав».

Власниця продовжує:

— Не переживай, у тебе все вийде.

Я знаю, що вона говорить про роботу, та для мене це звучить як заохочення щодо Ріка. Вона додає:

— Тепер, коли Ванесси більше нема, нам слід буде зорганізуватися. Халат можеш залишити собі. І якщо ти вважаєш, що можеш відпускати клієнтів, то я не проти, але будь обережною, це не так просто. Пам’ятай, що ця крамниця годує вісьмох людей.

«Дивно казати, що пекарня — це годувальниця…»

Вона вагається, перш ніж додати:

— На мій погляд, навіть якщо нам двом буде важко, я щаслива, що Ванесси більше нема з нами. Вона тебе не дуже добре прийняла і з хлопцями почала поводитися зверхньо.

Руки в боки, вона роздивляється, як я виглядаю в її халаті:

— Якби колись хтось мені сказав, що ти будеш тут працювати, я б не повірила. Я тебе знаю ще змалечку. Ти пригадуєш той випадок, коли я на тебе нагримала?

«Ще б пак, мені ще й досі лячно. Чому, ви думаєте, я вітаюся з усіма, коли куди-небудь заходжу?»

— Так, пригадую.

— Скільки тобі було років?

Заходить клієнтка. Я не відразу її впізнаю. Це продавчиня з книгарні. Чарівна жінка. Мадам Бержеро обходить прилавок, щоб поцілувати її в щоку.

— Ну, Наталі, як відпустка?

— Я зробила так, як ти мені порадила, але Тео у свої п'ятнадцять справді перебрав міру. Йому завжди вдавалося вислизнути з мого поля зору. За два дні навіть завів собі подружку, уявляєш?

Дивовижно, наскільки люди змінюються, коли ми зустрічаємо їх поза їхніми звичними справами. Для мене продавчиня з книгарні — вихована, скромна жінка, яка не буде нав’язувати вам свої поради, хіба що її попросити. Вона так само захопливо розповідала про класичних авторів, як і про кулінарні книжки. Хто б міг подумати, що за цією безтурботністю ховається вразлива й нещасна жінка…

— Я вже й не знаю, що мені робити, — сумно зізнається вона. — Якщо я з ним заговорюю, він мене відштовхує, та коли йому щось треба — я мушу негайно йому допомогти.

— З підлітками п’ятнадцяти років завжди важко. Йому потрібен час. Він бореться за своє місце. Тео — милий хлопець. Він заспокоїться.

— Якби тільки в домі був батько…

Її звати мадам Боман, і вона одною з перших справила на мене незабутнє враження. Я була в п'ятому класі й прийшла до її крамниці купити «Британнік» Расіна, що ми тоді вивчали. Мені цього зовсім не хотілося. Але вона, побачивши моє незадоволене обличчя, узяла книжку й зачитала кілька рядків. Посеред купи книжок вона грала, як трагедійна актриса. Це було настільки весело й таємниче. Кількома цитатами їй удалося пробудити в мені бажання прочитати весь текст. Вона, мабуть, цього й не пригадає. Думаю, сьогодні теж не впізнала мене.

Вона йде від нас із трьома багетами, пісочним печивом і міні-піцами, які Тео, поза сумнівом, проковтне, перш ніж іти влаштовувати своє життя. Коли мадам Боман перейшла на інший