Фредрік Бакман - Ми проти вас

class="p1">Новина з сайту місцевої газети поширюється швидко. Можливо, це тому, що інших новин обмаль. Або тому, що хокей тут має більше значення, ніж деінде. А може, це просто вітер саме в ту, ледь помітну для більшості мить змінює напрямок.

«Великий спонсор рятує „Бйорнстад-Хокей“ — спортивний директор Петер Андерссон веде таємні переговори», — оголошує газета. На кілька рядків нижче — ще одне відкриття: «Повідомляють, що новим тренером основної команди стане заслужена гравчиня національної збірної, хокеїстка Елісабет Цаккель. Тож це перша жінка-тренер в історії „Бйорнстад-Хокею“».

Газета не пише, звідки в неї така інформація, а лише згадує «надійне джерело, наближене до клубу».

* * *

Щоб перемогти на виборах, політику потрібні конфлікти, але так само він потребує мати союзників. Річард Тео знає лише два способи переконати тих, кому він не подобається, боротися на його боці: у вас повинен бути або спільний ворог, або спільний друг.

Того дня, коли Петер Андерссон знайомиться з Елісабет Цаккель, одна журналістка з місцевої газети телефонує одному політику Але на дзвінок відповідає Річард Тео:

— Мені шкода, але той, кого ви шукаєте, зараз у відпустці, а я випадково проходив повз його кабінет і з коридору почув, що дзвонить телефон, — люб’язно пояснює він.

— А… я отримала електронного листа від його помічника, він просив зателефонувати… мова про «якусь інформацію щодо „Бйорнстад-Хокею“».

Тео володіє винятковою здатністю вдавати дурника. А те, що пароль до електронної пошти помічника того політика виявився комбінацією назви статевого органу і цифр «12345» — це просто вдалий збіг.

— Якась інформація щодо «Бйорнстад-Хокею»? Це, бува, не про їхніх нових спонсорів і нового тренера? — послужливо перепитує Річард Тео.

— Що? — вигукує репортерка.

Тео вдає вагання:

— О, вибачте… я думав, що про це всім відомо… який я дурень… наговорив того, чого не слід. Але це не моя справа повідомляти такі речі!

Репортерка покашлює:

— А ви можете… дати якісь деталі?

— Чи ви гарантуєте, що моє ім’я не буде згадано в статті? — цікавиться Річард Тео.

Журналістка, звичайно, дає таку обіцянку, а Тео великодушно запевняє, що він «просто не хоче перебирати на себе увагу, яка повинна належати Петеру Андерссону, бо це ж він усе влаштував!».

Коли новина з’являється на сайті газети, Тео йде до продуктової крамниці. Там він цікавиться, де можна знайти власника, і його скеровують на склад.

Фрак займається перевіркою товарів, постарілий велетень хокею кермує брудним автонавантажувачем, але одягнутий він, як завжди, в костюм. Молодим Фрак не дуже приваблював увагу дівчат, тому він почав одягатися пишніше за інших. Коли хлопці ходили у футболках, він одягав піджак, а якщо на похорон усі приходили в костюмах, він з’являвся вирядженим у фрак. Так Фрак і отримав своє прізвисько.

— Мене звуть Річард Тео, — каже політик, хоча відрекомендовуватися нема потреби.

— Та знаю я, хто ти, в біса, такий, ми разом у школу ходили, — буркає Фрак і зістрибує з автонавантажувача.

Політик подає йому велику коробку. Власник крамниці бере її до рук з підозрою.

— Я хочу допомогти «Бйорнстад-Хокею», — каже Тео.

— Місцеві люди не хочуть, щоб владу в клубі мав хтось із політиків, — відповідає Фрак.

— Хтось із політиків… чи саме ЦЕЙ політик? — іронізує над собою Тео.

Фрак відповідає обережним тоном, без ворожості:

— Я думаю, ти сам знаєш, що про тебе розповідають. То чого тобі від мене треба?

— Я хочу, щоб ми допомогли один одному. Тому що, Фраку, в нас із тобою є спільний друг, а мені здається, що мати спільних друзів — це важливіше, ніж мати спільних ворогів.

Фрак відкриває коробку, заглядає досередини і марно намагається зберегти незворушний вираз обличчя.

— Що… що мені з цим робити?

— Усі кажуть, що ти найкращий продавець у Бйорнстаді. То візьми і продай їх, — відповідає Тео.

Він запихає руки в кишені дорогих штанів, на ньому сліпучо-біла сорочка, зверху — сірий жилет, червона шовкова краватка, начищені до блиску черевики. У Бйорнстаді ніхто так не одягається, крім Тео і Фрака. Власник крамниці знову зазирає до коробки. Окрім своєї сім’ї, він любить лише дві речі: своє місто і свій хокейний клуб. Тож коли Річард Тео обертається і виходить, краєм ока йому видно Фракову усмішку.

Коробка наповнена футболками. На них написано «Бйорнстад проти всіх». Не минає й години, як Фрак їх усі розпродує.

* * *

У всіх стосунках є той, хто програє. Можливо, нам не хочеться це визнавати, але один із нас завжди трохи більше отримує, а інший — з легкістю трохи більше віддає.

Міра сидить на сходах вілли, втягує носом повітря, але легені ніяк не наповнюються киснем. Ці ліси здатні задушити людину, яка прагне іншого життя, але хіба можливо зберегти сім’ю, якщо думаєш тільки про власне дихання? Мірі пропонували кращу роботу, далеко від Бйорнстада. Пропонували керівну посаду в агенції, де вона працює, але така робота вимагала від неї довшого робочого дня і залишатися на зв’язку на вихідних. Це було б непросто, на вихідних бувають уроки гітари, і тренування, і хокейні матчі. Міра повинна продавати програмки матчів, наливати каву, бути мамою і дружиною.

Її колега, ця фанатична антимоногамна особа, звісно ж, переконує Міру «не терпіти такого паскудства». Але чим є шлюб, якщо забрати з нього любов? Угодою. Господи, та ж двом людям важко домовитися, який серіал подивитися, а що тоді казати про ціле життя удвох? Хтось мусить чимось поступитися.

Петер висідає з «вольво», тримаючи в руці букет квітів. На сходинці біля Міри стоїть іще один келих. Білі прапори. Міра врешті усміхається — радше до квітів.

— Де ти їх купив посеред ночі?

Петер червоніє.

— Нарвав у саду. В Геді.

Він простягає до неї руку, торкається її шкіри, і кінчики їхніх пальців обережно наштовхуються одні на одних.

* * *

Це просто хокейний клуб. Лише гра. Це не по-справжньому. Завжди будуть люди, які намагатимуться переконати Алісію в цьому, але такої дурні вона ніколи не слухатиме, мале чортеня. Їй чотири з половиною роки, і завтра вона знову постукає у двері Суне. Старий тренер почне вчити її ще сильніше кидати шайби в стіну будинка. Сліди на фасаді замінять йому малюнки онуків, які інші дідусі чіпляють на холодильник — дрібні відбитки в часі, які розповідають про те, що тут виростав хтось, кого ми любимо.

— Як справи в дитячому садку? — запитує Суне.

— Хлопці такі дурні, — відповідає чотири-з-половиною-річна мала.

— То вріж їм по морді, — радить Суне.

Дівча обіцяє, що так і зробить. А обіцянки