Фредрік Бакман - Ми проти вас

— Але ти повинна бути доброю приятелькою для тих дітей, у кого нема друзів. І повинна захищати слабких. Навіть якщо тобі нелегко, навіть якщо ти думаєш, що від цього будуть труднощі, навіть якщо ти боїшся. Завжди треба бути добрим другом.

— Навіщо? — запитує дівчинка.

— Тому що одного дня ти станеш найкращою з найкращих. І тренер призначить тебе капітаном команди. І тоді ти повинна пам’ятати, що від того, кому багато дано, багато й очікують.

Дівчинка ще не розуміє, що це означає, але вона буде пам’ятати кожне слово. З того часу щоночі їй буде снитися один і той самий звук: «Бах. Бах. Бах-бах-бах». Її клуб продовжить своє існування. Ціле благословення, що вона ніколи так і не зрозуміє до кінця, що ж відбувалося того літа, і наскільки близько від загибелі був її клуб, і яким чином його врятували. А якщо точніше — якою ціною.

* * *

Якщо пожити з людиною досить тривалий час, то часто доводиться помічати, що у вас могли бути сотні конфліктів на початку стосунків, але врешті залишився лише один. Ви провалюєтеся в одну й ту саму сварку — знову і знову, лише у нових формах.

— З’явився новий спонсор… — починає Петер.

— Газета вже написала на сайті, тепер усі про це говорять, — киває Міра.

— Я знаю, що ти скажеш, — шепоче Петер, він так і залишився стояти перед сходами їхнього будинку.

— Ні, не знаєш. Тому що ти ще не запитав, — відповідає Міра і робить маленький ковток вина.

Петер і за цим разом не запитує, просто починає пояснювати:

— Я можу врятувати клуб. Я пообіцяв Майї, що буду…

Міра хапає його за пальці, м’яко, але її голос звучить нещадно.

— Не вплутуй у це нашу доньку. Ти рятуєш клуб заради себе. Ти хочеш довести всім у цьому місті, хто не вірив тобі, що вони помилялися. Знову. І ти ніколи не перестанеш доводити.

Петер скрипить зубами.

— То що мені робити? Я маю просто дозволити клубу загинути, поки люди, які тут жи…

— Чорт, та кого цікавить, що ці ЛЮДИ думають чи плану… — перебиває Міра, але Петер не дає їй договорити:

— У газеті — некролог з моїм іменем! Мені погрожують!

— Петере, погрожують НАМ! Якого чорта саме ти завжди вирішуєш, коли ця сім’я є твоєю командою, а коли — ні?

Тільки після цих слів у Петера з очей котяться сльози і падають у Мірине волосся. Він присідає навпочіпки.

— Пробач. Я знаю, що не маю права просити в тебе чогось більшого. Я люблю тебе. Тебе і дітей… люблю більше за… більше за все, що я…

Міра заплющує очі.

— Любий, ми знаємо.

— Я знаю, що ти всім пожертвувала заради мого хокею. Знаю.

Під заплющеними повіками Міра приховує свій відчай. Кожну осінь, кожну зиму і весну вся їхня сім’я живе на умовах, які диктує їм хокей: вони злітають у небо, коли команда виграє, і безпомічно падають після програшів. Міра не знає, чи вистачить у неї енергії ще на один сезон. Але вона все-таки встає і каже:

— Любий, що це за любов, якщо ми не здатні чимось жертвувати?

— Люба, я… — хоче відповісти їй Петер, але втрачає дар мови.

Міра одягнена в зелену футболку. На футболці — напис «Бйорнстад проти всіх». Міра прикушує губу, зламана тим, від чого мусить відмовлятися, але горда з того, який зробила вибір.

— Тут до нас Фрак заходив, він продає ці футболки у крамниці. Наші сусіди повернулися додому, вдягнені в такі ж. Господи, Петере, їм обом за дев’яносто років. Хіба багато дев’яностолітніх носять футболки?

Міра усміхається. Петер присоромлено відводить погляд.

— Я не знав, що Фрак…

Міра гладить його по щоці.

— Фрак дуже тебе любить. Ох, милий, та він тебе просто обожнює. У цьому місті є люди, які тебе ненавидять, і цьому ти не зарадиш. Але значно більше людей тебе обожнюють, і з цим ти теж нічого не поробиш. Іноді мені так хочеться, щоб ти не був для них незамінним, щоб мені не доводилося ділити тебе, але я знала, коли виходила за тебе заміж, що половина твого серця належить хокею.

— Ні, це не так… будь ласка, люба… попроси мене звільнитися — і я звільнюся.

Міра про таке не просить. Позбавляє Петера необхідності показувати, що він каже неправду. Так роблять ті, хто любить.

— Я також одна з тих, хто тебе обожнює, — каже Міра. — І я граю в твоїй команді, незважаючи ні на що. Рятуй свій клуб.

Петер ледь чутно відповідає:

— Наступного року, люба, просто дай мені ще один сезон, а тоді… наступного року…

Міра подає йому келих з вином, він наполовину повний, або ж наполовину порожній. Цілує свого чоловіка в губи, а він шепоче «я люблю тебе», і його дихання сплітається з її подихом. Міра відповідає йому: «Перемагай, любий. Якщо зараз ти справді цього потребуєш, то… перемагай!».

А тоді Міра заходить до їхнього будинку. Відсилає мейл колезі: «Не можу перейти на новий офіс. Цього року не вдасться. Мені шкода». І лягає спати. Тієї ночі в її ліжку сплять три жінки. Лише три.

* * *

Пізно вночі до Петера телефонує журналіст з місцевої газети й запитує, нічого не приховуючи: «Чи не могли б ви підтвердити чутки. У клубу є новий спонсор? Ви можете врятувати клуб? Ви прийняли на посаду жінку-тренера? Чи зустрінеться „Бйорнстад“ із „Гедом“, як було заплановано, у першому поєдинку серії?».

На всі чотири запитання Петер відповідає одним і тим самим словом, а потім кладе слухавку.

«Так».

17

«Занюхавши кров,

роздмухувати полум'я»

На стіні в кабінеті Річарда Тео біля зображення лелеки висить роздруківка з сайту хокейної спілки. Це розклад ігор «Бйорнстад-Хокею» в осінній серії. Перший матч — із «Гед-Хокеєм».

Крізь прочинене вікно до кабінету залітає муха, але Тео не забиває її. Нехай дзижчить собі, метаючись дедалі розгубленіше. Недавно він читав книжку про тероризм, у якій один історик навів аналогію з крамницею порцеляни: сама муха не може перевернути навіть найменшого чайного горнятка, але муха, яка дзижчить у вусі бика, аж поки той, переляканий і розлючений, не увірветься до крамниці, може розгромити що завгодно.

Річард Тео не потребує розгрому, його задовольняють конфлікти. Тому він уважно прислухається, до всіх. До людей у продуктовій крамниці, в магазині залізних виробів, у пабі «Хутро», в Низині, на Височині — він усім заглядав