Жан-Крістоф Гранже - Останнє полювання

Голокостом та мільйонами жертв, а країну крадіїв земель, тих, що присвоїли собі Ельзас, аби нав’язати його жителям свою ганебну культуру.

Це виховання назавжди лишило в ньому свій слід. Пізніше був Фассбіндер, Берлін Девіда Бові, падіння Стіни, електронщина, але нічого не змінювалося: глибоко в душі Ньєман усе одно вважав Німеччину країною покидьків із сильним акцентом і високими галунами… А ще — чужою й ворожою землею.

Ньєман прогнав із голови ці думки: Кляйнерт, який сидів поруч, читав уголос біографію Йозефа Вадоша. Далеко не янгол. Його сто разів арештовували за переховування награбованого, крадіжки зі зломом, шахрайство, завдання тяжких тілесних ушкоджень, сутенерство… Йозеф був ромом, яких Ньєман бачив сотні: між двома строками встигав хіба дихнути, як плавець між двома гребками.

— Зараз він володіє ліцензією на торгівлю фруктами й овочами, але мої оффенбурзькі колеги повідомляють, що його груші й кавуни прикривають якісь жалюгідні контрабандні оборудки: бензин, цигарки…

Одна думка не давала Ньєманові спокою ще відучора: у Вадоша був вагомий мотив кокнути Юрґена і кожного члена сім’ї VG, а саме напад на його донечку. Але ці вбивства не відповідали стилю ромів. До того ж, якщо припустити, що вбивця дресирував реткенів, це не міг бути Йозеф. Циган не взявся б розводити псів, які загризли його рідну дочку, хіба що він повний збоченець.

— Майже на місці, — попередила Івана, яка стежила за їхнім маршрутом по GPS із заднього сидіння.

Показався асфальтований майданчик, на якому колом було припарковано з десяток фургонів, ніби вози у вестерні перед нападом шеєнів.

Ньєман одразу зрозумів, що тут щось не так. Парковка була бездоганна, автівки на ній — блискучі, а фургони розміру XXL — геть новенькі. Нічого спільного зі звичним безладом ромів, яким дихалось вільно лише в оточенні старих шин, запчастин та ледь вистиглих барбекю.

Ньєман заїхав на парковку й помітив мешканців табору: всі біляві.

— Це не роми.

— Перепрошую?

— Я кажу: це не цигани. Це єніші.

— Он як?

Кляйнерт відповів так, ніби йому раптом розповіли, що конюшина і люцерна — це дві різні рослини. А проте це все змінювало. Ньєман мав чималий досвід роботи з кочівниками — навіть трохи розмовляв їхньою мовою — і розраховував на це знання, щоб розтопити лід. Але єніші…

Він майже нічого про них не знав. Народ кошикарів невідомого походження, який розселився по Швейцарії, Ельзасу, Німеччині. Бабуся говорила про них як про білих привидів. За її словами, вони селилися в очереті на болотах і плели кошики, якими можна полонити душу…

Дивлячись на цих обгорілих на сонці здорованів у шортах і футболках, що ніжилися в шезлонгах, Ньєман зрозумів, що може залишити при собі свої три слова ромською і спільницький, хуліганський тон.

— Ви мовчите, — сказав він, виходячи з машини, — говорю я.

Крокуючи до фургонів, він усе-таки помітив знайомі деталі: асфальтом бігли шланги й кабелі, якими сюди, очевидно, звідкись потрапляла вода й електрика, жінки займалися пральними машинками останніх моделей, встановленими у кухнях-причепах, довкола на модифікованих великах їздили дітлахи, що нічим не вирізнялися від малечі з бідних районів…

Ньєман помітив кремезних чоловіків у майках і гавайських шортах, які пили пиво довкола новенької, ніби щойно з салону, «ауді Q2».

— Ви розмовляєте французькою? — запитав він, навіть не подбавши про усмішку.

— А ти як думаєш? — відповів один із хлопців з убивчим акцентом. — Ми не сидимо на місці, старий. Мотаємось туди-сюди через кордон…

— Ми шукаємо Йозефа Вадоша.

— Що вам від нього потрібно?

— Просто поговорити.

Той махнув рукою, мовляв, «ці жалюгідні фліки вічно хочуть побалакати», а тоді махнув пляшкою у бік старших чоловіків, які грали в карти під навісом.

Попри білявий колір волосся, єніші починали неабияк змахувати на ромів. До Ньємана поверталася його впевненість у собі.

Хлопець попрямував до того гурту, Івана з Кляйнертом — за ним. Троє чоловіків, що сиділи, були майже такими ж яскравими, як і карти, що купчилися на розкладному столику. П’ятдесят із гаком років, шкіра як в англійців, попечених сонцем, на головах — невеличкі капелюшки, схожі на федори, які зсілися від прання.

Ньєман інстинктивно звернувся до чоловіка з найбільш авторитетним виглядом:

— Йозеф Вадош?

Чоловік із багряним обличчям підвів погляд.

— Ви французькі фліки?

Ще одна спільна риса з циганами: живучи на маргінесах, поза межами світу осілих людей, вони, однак, були в курсі всього.

Ньєман представив себе та своїх колег і пояснив причину приїзду:

— Перепрошую, але ми хотіли б повернутися до лиха, яке сталося з твоєю сім’єю двадцять років тому. Це стосовно нещасного випадку з собакою…

— Нещасного випадку? — перепитав Вадош.

Він реготнув і підвівся, ударившись головою об навіс. Ньєман одним поглядом оцінив свого співрозмовника: щонайменше центнер ваги, кремезний, мов діжка, тулуб, руки товщиною зі стегна — справжній цирковий силач у чистісінькому тільнику. Його волосся кольору гравію було підстрижене під «їжачок», а тлусте обличчя здавалося обпеченим, ніби цегла.

— Ті паскуди нацькували на мою дочку своїх псин…

Ньєман задоволено констатував, що лють Йозефа не згасла ані на крихту. Зараз він легко розкриє перед ними всі карти, радіючи можливості поділитися своєю ненавистю.

— Ходімо до мене, — сказав кочівник. — Ви тут усіх кумарите своїми гидкими пиками.

37

Усередині фургон скидався на корабельну каюту. З того його краю, де розміщувалася «вітальня», у всіх трьох стінах були вікна і стояв лакований дерев’яний столик та білий диванчик у формі підкови. Усе це мало бездоганний вигляд і, мабуть, дорого коштувало, але дивуватися не випадало: якщо єніші були схожі на ромів, значить, вони вкладали всі свої бабки в такі зовнішні ознаки багатства.

Про циган нагадували й інші деталі: акордеон, вишита завіса з зображенням якогось казкового східного міста, безліч дешевих дрібничок, виставлених на поличках… Деякі речі добряче відгонили забобонами: наприклад, від вигляду набору чорнуватих статуеток по спині повзли мурашки.

Вони сяк-так розсілися за столом, через що в фургоні стало ще тісніше, а тоді Йозеф покликав дружину й заговорив із нею якоюсь невідомою мовою. Пані Вадош, здавалося, зринула прямо з легенд минулих часів, така собі ворожка або чаклунка з великої дороги. Виснажене обличчя, підкопчений відтінок шкіри, глибокі зморшки, довгі шовковисті коси, ніби у вождя сіу.

Дружина принесла пиво. Ньєман надпив ковточок і натиснув на кнопку «пуск»:

— Йозефе, розкажи нам усе.

Єніш і собі випив, сьорбаючи напій крізь зуби.