Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

ще не вирішив, — сказав різко. — Хтось інший на моєму місці кинув би монетку. Повертатися — не повертатися... Але я не хочу. Знаю, як часто ти не погоджуєшся зі мною...

Роган відкрив рота, але співрозмовник обірвав його слова в зародку легким помахом руки.

— Ні, ні... Отже, маєш шанс. Я тобі його даю. Ти вирішиш. Я зроблю, що ти скажеш.

Поглянув йому в очі та відразу ж прикрив погляд важкими повіками.

— Як це... я? — пробурмотів Роган. Він сподівався всього, але не цього.

— Так, саме ти. Звісно, ми домовилися: це залишиться між нами. Ти ухвалиш рішення, а я його виконаю. Відповідатиму за це перед Базою. Вигідні умови, чи не так?

— Пан каже це... серйозно? — запитав Роган, аби тільки виграти час, бо й так знав, що це правда.

— Так. Аби я тебе не знав, дав би тобі час. Проте знаю, що ти ходиш і думаєш своє... що давно уже вирішив... але ж із тебе цього не витягнеш. Тому скажеш мені тепер і тут. Це наказ. На цю мить ти стаєш командиром «Непереможного»... Не хочеш відразу? Добре. Маєш хвилину часу.

Горпах устав, підійшов до умивальника, потер долонею щоки, аж заскрипіла під пальцями сива щетина, і почав, мовби нічого не трапилося, голитися електричною машинкою. Дививсь у дзеркало.

Роган бачив його і водночас не бачив. Першим його відчуттям був гнів на Горпаха, який учинив так брутально, даючи йому право, а точніше, обов’язок ухвалити рішення, скувавши його обіцянкою, а водночас наперед беручи на себе всю відповідальність. Роган знав його достатньо, тому не сумнівався: усе це було продумане, і тепер нічого вже не змінити. Секунди спливали, й треба було вирішувати, за мить, тепер, а він нічого не знав. Усі аргументи, які так охоче кинув би астрогаторові в обличчя, котрі складав для себе, наче залізні цеглини, під час нічних роздумів, тепер зникли. Четверо людей не жили — майже напевно. Якби не це «майже», не треба було б нічого обговорювати, аналізувати, вони просто відлетіли б на світанку. Але тепер це «майже» почало в ньому розростатися. Доки був поруч із Горпахом, уважав, що повинні негайно стартувати. Тепер відчував, що такий наказ він не віддасть. Знав, що це був би не кінець справи Реґіс, а її початок. Це не мало нічого спільного з відповідальністю перед Базою. Ті четверо людей залишились би на кораблі, й уже ніколи не було б так, як раніше. Екіпаж хотів повертатися. Та він пригадав свою нічну мандрівку й зрозумів, що за якийсь час вони почали би про це думати, а потім і говорити. Сказали б: «Бачили? Покинув чотирьох людей і стартував». І нічого, крім цього, не рахувалося б. Кожен із них мусив знати, що інші не покинуть його — за жодних обставин. Що можна програти все, але треба мати екіпаж на борту — живих і мертвих. Цього принципу не було в регламенті. Проте якби так не діяли, ніхто б не міг літати.

— Слухаю? — сказав Горпах. Він відклав машинку й сів навпроти нього.

Роган облизав уста.

— Треба спробувати...

— Що?

— Знайти їх...

Сталося. Він знав, що астрогатор йому не заперечить. Тепер він був абсолютно певним, що Горпах саме на це й розраховував: він зробив це навмисно. Щоб не бути самотнім, зважившись на ризик?

— Тих. Розумію. Гаразд.

— Але нам потрібен план. Якийсь спосіб, розумний...

— Розумними ми були досі, — сказав Горпах. — Результати ти знаєш.

— Можна щось сказати?

— Слухаю.

— Сьогодні вночі я був на нараді стратегів. Тобто, чув... зрештою, це несуттєво. Вони розробляють різні варіанти анігіляції хмари... але ж завдання полягає не в тому, щоб її знищити, а щоб відшукати тих чотирьох. Тому при антипротоновій атаці, якщо навіть хтось із них досі живий, то з другого такого пекла не вийде точно. Ніхто. Це неможливо...

— Я теж так гадаю, — спроквола мовив астрогатор.

— Ви теж? Це добре... і що?

Горпах мовчав.

— Чи вони... чи знайшли якесь інше вирішення?

— Вони? Ні.

Роган хотів іще щось запитати, але не зважився. Слова завмерли на вустах. Горпах дивися на нього, наче чогось чекав. Але Роган не знав нічого — чи ж командир припускає, що він сам, на власну руку, зможе вигадати щось досконаліше за всіх учених, кібернетиків і стратегів, разом з їхніми електронними мізками? Це було нонсенсом. Однак той терпляче дивився на нього. Помовчали. Краплі води монотонно капали з крана, незвично лунко в цілковитій тиші. І з цієї мовчанки між ними народилося щось, що холодом війнуло по щоках Рогана. Далі все обличчя, тобто шкіра на ньому від шиї через щелепи почала стягатися, ставати мовби затісною, коли він дивився на повиті сльозою, невимовно старі зараз очі Горпаха. Він уже не бачив нічого, крім цих очей. Він уже знав.

Командир помалу кивнув головою. Ніби сказав «так». Розумієш? — питав погляд астрогатора. Розумію — відповів поглядом Роган. Та в міру того, як це переконання ставало в ньому дедалі очевиднішим, відчував, що цього не може бути. Що такого ніхто не має права вимагати від нього, навіть він сам. Отож далі мовчав. Мовчав, але тепер уже вдаючи, що нічого не здогадується, що не знає; він хапався за наївну надію: коли нічого не було сказане вголос, то те, що перейшло з очей в очі, можна заперечити. Можна збрехати, що це помилка — бо розумів, відчував, що Горпах ніколи сам йому такого не скаже. Але той бачив це, бачив усе. Вони сиділи нерухомо. Погляд Горпаха зм’як. Він уже висловлював не чекання й не змушував до відповіді, в ньому було лише співчуття. Наче казав: «Розумію. Добре. Нехай і так». Командир опустив повіки. Ще мить — і це невимовлене зникло б й обидва могли б поводитися так, ніби нічого й не сталося. Проте цей відведений погляд вирішив справу. Роган почув власний голос:

— Я піду, — сказав він.

Горпах важко зітхнув, але Роган, охоплений панікою, яку викликало в ньому сказане слово, не зауважив цього.

— Ні, — сказав Горпах. — Так не підеш...

Роган мовчав.

— Я не міг тобі цього сказати... пояснив астрогатор. — Ані навіть шукати добровольця. Не маю права. Але тепер ти сам знаєш, що ми не можемо так відлетіти. Тільки одна самотня людина може туди піти... і повернутися.