Станіслав Лем - Непереможний, Станіслав Лем

Роган наблизивсь та мимоволі виструнчився, тоді астрогатор повернувся і рушив до дверей. Так ішли, один за одним, коридором, а крізь вентиляційні отвори в шумі потоку повітря чути було глухе і мовби гнівне шемрання людської маси, що заповнювала нижчі палуби.

Розмова

Роган увійшов до каюти астрогатора, не здивований цим запрошенням. Щоправда, він бував тут рідко, але після свого самотнього повернення на Базу в кратері його викликали на борт «Непереможного», і Горпах прийняв його власне тут. Такі запросини, як правило, не віщували нічого доброго. Хоча тоді Роган був надто вражений катастрофою у яру, щоби боятися гніву астрогатора. Щоправда, той не дорікнув йому жодним словом, лише дуже прискіпливо випитував про обставини, що супроводжували напад хмари. У розмові брав участь доктор Сакс, який висловив припущення, що Роган уцілів, бо перебував у «ступорі» — остовпінні, котре приглушує імпульсну активність головного мозку. Тому хмара вирішила, що він уже нешкідливий, один із вражених. Щодо Ярґа, нейрофізіолог вважав, що водія врятував цілковитий випадок, бо, втікаючи, він опинився поза зоною атаки. Тернер, натомість, який майже до кінця намагався захищати себе й інших, стріляючи з лазерів, хоча й поводився відповідно до свого обов’язку, але, що парадоксально, саме це й стало згубою, бо його мозок працював нормально, чим привернув увагу хмари. Звісно, вона була сліпою, в людському розумінні, і жива істота становила для неї лише певний рухомий об’єкт, що заявляє про свою присутність електричними потенціалами кори мозку. З Горпахом і лікарем вони навіть розглядали можливість захисту людей способом уведення їх у стан «штучного остовпіння». Для цього мали б застосувати відповідний хімічний препарат, але Сакс визнав, що такі ліки діяли б із дуже великим запізненням, якби виникла справжня потреба «електричного камуфляжу», з іншого боку — не можна висилати людей на операцію в стані ступору. Зрештою — всі ці дослідження не дали конкретних результатів. Роган подумав, що Горпах, можливо, хоче ще раз повернутися до тієї справи.

Він зупинився посеред каюти, удвічі більшої за його власну. У стіні вона мала безпосереднє сполучення з рубкою і низку мікрофонів внутрішнього зв’язку; більше ніяких ознак, що тут роками жив командир корабля, не помічалося. Горпах скинув плащ. Під ним були штани й сітчаста сорочка. Крізь її вічка проступало густе, сиве волосся на його широких грудях. Він сидів трохи боком до гостя, тяжкими руками спирався на столик, на якому не було нічого, крім книжечки, оправленої в потерту шкіру, якої Роган ще не бачив. Перевівши погляд з цього фоліантика на свого командира, Роган побачив його наче вперше. Це був смертельно втомлений чоловік, який навіть не намагався приховати перед ним тремтіння руки, піднятої до чола. У цей момент Роганові сяйнула думка, що він взагалі не знає Горпаха, під командою якого служив уже четвертий рік. Він ніколи не замислювався, чому в каюті астрогатора нема нічого особистого, жодної з тих дрібних речей, часом дивних або наївних, які люди беруть у космос на пам’ять про дитинство чи дім. Цієї миті Роганові здалося, що він зрозумів, чому Горпах нічого не мав, чому на стінах не було якихось старих фотографій з обличчями близьких, які залишилися на Землі. Командир не потребував нічого подібного, бо весь був тут — і Земля не була йому домом. Та, може, жалкував про це тепер, уперше в житті? Його важкі плечі, спина і шия не виказували старості. Старою була лише шкіра на руках, груба, з нечисленними зморшками на кісточках пальців, яка біліла, коли їх згинав. Він дивився на легке тремтіння руки з байдужим, на перший погляд, інтересом, ніби констатував щось, що доти було йому чуже. Роган не хотів на це дивитися. Але командир, ледь схиливши голову, глянув йому в очі і з якоюсь майже соромливою усмішкою буркнув:

— Я переборщив, так?

Рогана спантеличили не так ці слова, як тон і вся поведінка астрогатора. Він не відповів. Далі стояв, а господар, потерши широкою долонею волохаті груди, прорік:

— А може, це й краще?..

За кілька секунд додав з незвичною для себе щирістю:

— Я не знав, що робити.

Це було вражаюче. Роган ніби відчував, що астрогатор упродовж якогось часу є таким самим безпорадним, як вони всі, але в цей момент він усвідомив, що це відчуття не було переконливим, бо, в принципі, він вірив, що астрогатор бачить на кілька ходів уперед, ніж будь-хто інший, — так мусило бути. І от раптом постать командира відкрилася йому наче подвійно. Роган бачив наполовину оголений торс Горпаха, стомлене тіло з тремтячими руками, — це важко вкладалося в голові, а водночас він почув слова, що підтверджували його первинне переконання.

— Сідай, чоловіче, — сказав командир.

Роган сів. Горпах устав, підійшов до умивальника, хлюпнув водою на обличчя й шию, витерся швидко й похапцем, натягнув куртку, застібнув її та сів навпроти колеги. Дивлячись йому в обличчя своїми блідими, ніби трохи слізливими очима, він нерішуче запитав:

— А як там з тим твоїм... імунітетом? Тебе досліджували?

«Отже, йдеться про це», — майнуло в голові Рогана. Він гмикнув.

— Звісно, лікарі мене вивчали, але нічого не виявили. Правдоподібно, Сакс мав рацію із тим ступором.

— Еге ж. Більше нічого не казали?

— Мені нічого. Але я чув... Вони міркували над тим, чому хмара атакує людину лише раз, а потім залишає на розсуд долі.

— Це цікаво. І що?

— Ляуда вважає, що хмара відрізняє нормальних від уражених завдяки різниці електричної активності мозку. У враженого мозок виявляє таку активність, як у новонародженого. В кожному разі — дуже схожу. Здається, що я був саме в такому остовпінні, принаймні картина дуже подібна. Сакс припускає, що можна б зробити тоненьку металеву сіточку. Сховати її у волоссі... вона подавала б слабкі імпульси, саме такі, як мозок враженого. Щось типу «шапки-невидимки», і таким чином можна було б маскуватися перед хмарою. Але це лише припущення. Невідомо, чи таке вдалося б. Учені хотіли б провести кілька експериментів. Але в них нема достатньої кількості тих кристаликів — та й тих, які мав забрати «Циклоп», ми не отримали...

— Ну добре, — зітхнув астрогатор. — Я не про це хотів з тобою поговорити... Те, про що буде мова, залишиться між нами. Так?

— Так... — повільно відповів Роган, і напруження повернулося. Астрогатор не дивився на нього, мовби не знаючи, з чого почати.

— Я