Данило Борисович Яневський - Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти, Данило Борисович Яневський

устрою України як спільноти самоврядних громад, спираючись на базові масонські постулати, з якими сьогодні кожен охочий може ознайомитися на відповідному сайті.

В цьому сенсі можна стверджувати: вся «громадівська» діяльність була просякнута вільномулярським духом, в основі якого — поступ та ретельне «обтісування» людської душі, відрив її від грубого матеріального світу і підготовка до життя в світі братерської любови, толеранції, взаємодопомоги. Якщо ці принципи дозволили сформувати вічно живого національного генія з нікому непотрібного, нікому невідомого і, в принципі, приреченого на пожиттєве рабство кріпосного хлопчика, то чому цей досвід не можна застосувати до всіх людей? Це питання, очевидно, носить характер цілком риторичний. Але відповідь на нього все ж таки можна вивести з практичної роботи як самої «громади», так і її політичної «надбудови» — Революційної української партії / української партії соціалістів-федералістів.

Цей досвід засвідчив: така успішна робота цілком можлива — навіть супроти негативно налаштованої проти неї держави, яка зробила майже все від неї залежне, аби такої роботи не допустити. При цьому слід взяти до уваги, що приснопам’ятні Валуєвський та Емський укази були лише епізодами окупаційної культуртрегерської політики романівського режиму на окупованих руських, «окраїнних» землях.

В цьому сенсі можна стверджувати, що інтелектуальний та політичний досвід масона М. Грушевського, якого, правдоподібно, затягнув до масонерії видатний історик, професор Київського університету, член-кореспондент імператорської Академії наук Володимир Антонович, був цілком відмінним від інтелектуального та політичного досвіду його нових однодумців.

Адже у досить молодому віці Грушевський емігрував до Австро-Угорщини. Як вчений та громадський діяч він сформувався саме у Львові, тобто в системі політико-правових реалій «двоєдиної монархії», а не монархії романівської. А поточна практика першої — на відміну від поточної практики другої — була цілком відмінною. Габсбурги толерували релігійні та культурні особливості русинів, Романови їх нищили. Іншими словами, двадцятирічне життя Грушевського в габсбурзькій державі кожного дня демонструвало йому практичні можливості позитивного впливу державних інститутів на рівень національного, культурного, релігійного розвитку його народу. При цьому «двоєдина» монархія була все ж таки державою мультинаціональною, мультиконфесійною, мультикультурною — попри всі проблеми кожному там знаходилося якесь місце під сонцем.

Як нам видається, проблема тут в тому, що місце рутинної роботи в несприятливих умовах, роботи, розтягнутої на покоління, може заступити робота по створенню власної національної держави, яка повинна виступити інструментом для революційних перетворень, інструментом, який дозволить на віки вічні поховати економічне, національне, соціальне, культурне гноблення твого народу. А для здобуття такого інструменту слід лише всіляко сприяти розвалу окупаційного режиму — сприяти і словом, сприяти і ділом.

Власне цим і займався М. Грушевський впродовж всіх 20-ти еміграційних років, користуючись при цьому поблажливим ставленням австрійської адміністрації.

Адже всіляке послаблення геополітичного конкурента було, є і залишається однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей будь-якої держави. І Габсбурги в цьому не були оригінальні — Романови чинили так само, підтримуючи в той чи інший спосіб (в залежності від обставин часу та місця) на своїй території діяльність відповідно антинімецьку та антиавстрійську.

В принципі, це весь обсяг сучасних наукових уявлень про структуру, особовий склад та політичні погляди структури, представники якої обіймали ключові місця в усіх без винятку національних українських державних утвореннях (хіба за винятком ЗУНР) в 1917–1920 рр.

Наявна інформація дозволяє висловити обережне припущення: не всі з тих, хто взяв участь у лютневих подіях, були масонами, але всі масони, принаймні київські, знали про ті події заздалегідь. В політичних баталіях 1917–1920 рр. з декількох сотень членів братства брали участь хіба зо два-три десятки — хіба колись ми дізнаємося інше.

Конфлікт Михайло Грушевський — Олександр Керенський та його вплив на трансформаційні процеси в Російській державі в 1917 р

Особистий, світоглядний, згодом політичний конфлікт між головою Тимчасового уряду Росії, єдиного в 1917 р. легітимного органу влади на території Російської імперії/республіки, з одного боку, та беззаперечного лідера сепаратистського українського руху, з другого (назвемо це «конфліктом «першого рівня»), як на наш погляд, став одним з ключових суб’єктивних факторів, який врешті-решт унеможливив діалог поміж загальноросійською демократією та українськими (але не тільки) націонал-соціалістичними партіями, об’єднаними в аморфній громадській організації Українській Центральній Раді.

Відсутність продуктивного діалогу згодом переросла у відкриту ворожнечу (назвемо це «конфліктом «другого рівня»). Цей конфлікт в кінцевому рахунку перекреслив можливості демократичної трансформації Російської держави. Цей конфлікт в кінцевому рахунку перекреслив можливості створення демократичної української держави. Цей конфлікт у кінцевому рахунку призвів до встановлення на території Російської держави комуністичної тоталітарної диктатури, мав невідворотнім наслідком десятки, якщо не сотні мільйонів жертв перманентних зовнішніх та внутрішніх воєн, голодоморів, репресій. Цей конфлікт спонукає нас, об’єктивно і його жертв у третьому-четвертому поколіннях, уважніше придивитися до його першоджерел.

Перша позиція в цьому конфлікті, представлена більшістю вільних мулярів, обстоювала принципи права, демократичні процедури при ухваленні рішень, безумовне дотримання зовнішньополітичних зобов’язань Росії. В їх випадку, на цьому треба наголосити спеціально, декларовані та реальні політичні цілі, яких вони намагалася досягнути, співпадали між собою.

Друга позиція, представлена меншістю «каменярів», виходила з можливості та необхідності ігнорування існувавших правових принципів, демократичних процедур, зовнішньополітичних зобов’язань Росії, досягнення прихованих, а не декларованих політичних цілей будь-якою ціною. При цьому декларовану політичну мету (створення держави «Україна» як складової частини федеративної демократичної Російської держави) та реальні політичні цілі (ліквідація Східного фронту і створення на частині території Росії маріонеткової монархії під австрійським протекторатом) сумістити в межах однієї політичної практики було неможливо. Саме це спричинилося до тотального краху так званих і ніколи неіснувавших «національно-визвольних змагань» та запровадження на території сучасної України людоїдського комуністичного політичного режиму.

Конфлікт політичних орієнтацій двох груп «вільних каменярів» (але не тільки їх):

— більшості, яка реалізовувала курс на скликання Всеросійських Установчих зборів та завершення війни у складі переможної Антанти

та

— меншості (але не тільки їх), яка підтримала курс на ліквідацію Східного фронту будь-якою ціною і в найближчій перспективі, на недопущення скликання Всеросійських зборів тощо під впливом соціально-економічних реалій, породжених І