Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

яка читала всі замітки про американ­ського мільйонера, що з’являлися в англійських газетах, відразу вирішила про себе, що, за винятком її чоловіка, Ковпервуд безсумнівно найвизначніша людина в цьому товаристві. Вона навіть виба­чила йому Ейлін — напевно, він одружився дуже молодим і потім уже філософськи вирішив користуватися кращим, що йому може дати цей шлюб. Що ж до Скерра, то він був досить проникливою людиною, щоб зрозуміти, що знаходиться у товаристві господаря фінансового світу.

Ейлін, після довгої вимушеної самотності в Нью-Йорку, потрапивши до такого блискучого товариства, почувалася трохи ніяково; вона з усієї сили намагалася видаватися природною, але домоглася лише враження надмірної люб’язності, майже ревності, тому що вона посміхалася всім підряд. У кожному її слові відчувалася непевність у собі. Ковпервуд помітив це, але вирішив, що зрештою він якось упорається за двох, і з властивою йому дипломатичністю звернувся до леді Еттіндж як до найстаршої і, вочевидь, найповажнішої з присутніх дам.

— Я фактично вперше в англійській садибі, — сказав він просто. — Але, маю визнати, навіть те, що я встиг побачити сьогодні вдень, цілком виправдовує загальне захоплення, з яким про неї говорять.

— Справді? — сказала леді Еттіндж, якій було доволі цікаво дізнатися про його смаки й схильності. — Ви знаходите привабливим наше сільське життя?

— Так, і, мабуть, я навіть можу пояснити чому. Це, так би мовити, джерело всього, що є найкращого у моїй країні в цей час. — Вона помітила, що він наголосив на словах «в цей час». — Візьмемо, наприклад, італійську культуру, — продовжував він. — Ми цінуємо її, як культуру нації, цілковито відмінної від нас. І те саме, думаю, можна сказати про культуру Франції й Німеччини. Але тут ми цілком природно, як щось своє, пізнаємо джерела нашої власної культури й розвитку, причому навіть ті з нас, хто не зовсім англійського походження.

— Ви якось аж надто люб’язні щодо Англії, — сказала леді Еттіндж. — А ви самі з англійців?

— Так. Мої батьки були квакери. Мене виховували строго, у суворій простоті, як водиться в англійських квакерів.

— Боюся, що не всі американці ставляться до нас так приязно.

— Містер Ковпервуд добре обізнаний про будь-яку країну, — сказав, посуваючись ближче, лорд Геддонфілд. — Він витратив чимало років і чималий капітал, збираючи зразки мистецтва всіх країн.

— Моя колекція дуже скромна, — посміхнувся Ковпервуд, — я дивлюся на неї як на лише початок.

— І ця чудова колекція перебуває в найчудовішому музеї, який мені доводилося бачити, — продовжував лорд Геддонфілд, звертаючись до леді Еттіндж, — у будинку містера Ковпервуда в Нью-Йорку.

— Я випадково мав задоволення чути розмову про вашу колекцію, коли я востаннє був у Нью-Йорку, містере Ковпервуд, — втрутився Стоунледж. — Чи правда, що ви приїхали сюди, щоб поповнити її? Здається, я щось читав про це нещодавно в газетах.

— Ні, це безпідставні чутки, — відповів Ковпервуд. — Я зараз не збираю нічого, крім вражень. І в Англії я просто зупинився ненадовго, оскільки їду на континент.

Сповнена відчуття тріумфу від того, що її чоловік у центрі уваги, Ейлін так пожвавилася за обідом, що Ковпервуд кілька разів кидав у її бік виразний погляд — йому дуже важливо було залишити сприятливе враження. Він, звичайно, уже заздалегідь дізнався, якими фінансовими операціями займаються Геддонфілд і Еттіндж, а тепер він застав тут іще цього Скерра, котрий, як він чув, мав намір будувати підземну лінію. Стосовно лорда Еттінджа він хотів дізнатися, наскільки корисними для нього можуть бути зв’язки і вплив англійця, і тут його намагання увінчалися успіхом, оскільки леді Еттіндж цілком відверто розповіла йому про можливості чоловіка в парламенті. Він був торі, досить тісно пов’язаний з лідерами цієї партії, і зараз його кандидатура розглядалася у зв’язку з важливим призначенням в Індію. Це залежало від деяких змін у політичній обстановці, пов’язаних з бурською війною, щоб на той час лихоманила Англію. Англійці в ній уже зазнали великих втрат, але нова кампанія була націлена на те, щоб змінити цей нещасливий розвиток подій. І Ковпервуд з дипломатичних міркувань погодився з цими сподіваннями.

Невимушено підтримуючи розмову, люб’язно перекидаючись фразами з різними гостями, Ковпервуд запитував себе, хто з них може бути корисним йому й Береніс. Леді Бозвайк запросила його до свого будинку в Шотландії. Скерр, після того як дами залишили їдальню, сам підійшов до нього й запитав, чи довго він має намір пробути в Англії. І якщо так, то чи не зробить він йому честь завітати до нього в гості, у Келс. Навіть Еттіндж до кінця обіду настільки пом’якшав, що завів з ним бесіду про американську політику й міжнародні справи.

Ці гарні стосунки за два дні зміцнилися, а особливо в понеділок під час полювання, коли Ковпервуд несподівано ви­явив неабияку майстерність. Тож, коли настав час від’їжджати, Ковпервуд встиг завоювати прихильність усіх гостей лорда Геддонфілда, хоч цього не можна було сказати в повній мірі про Ейлін.

Розділ 26

Повернувшись із маєтку Беритон, Ковпервуд одразу ж відправився до Береніс і застав її за зборами й приготуванням до поїздки за місто. Вона мала намір дивитися котедж, який полковник Гоксбері радив їй зняти на літо, запевняючи, що це саме те, що потрібно для неї і її матінки. За її словами, він був розташований на Темзі, між Мейденхед і Марлоу.

— І знаєш, хто власник? — з таємничим виглядом запитала вона.

— Навіть не уявляю, поки я ще не навчився читати твої думки.

— А ти спробуй!

— Ні, де мені! Занадто важко! Але хто ж це?

— Не хто інший, як той англійський лорд, про якого писав тобі містер Сіппенз, якщо тільки не існують два лорди, що мають одне й те саме імя. Лорд Стейн.

— Невже? — здивовано запитав Ковпервуд. — То розкажи мені все. Ти вже познайомилася з ним?

— Ні. Але полковник Гоксбері страшенно розхвалює цей котедж, він говорить, що це зовсім близько від Лондона, і потім таке сусідство: «Поруч я і моя сестра», — важливо додала вона, передражнюючи полковника.

— Якщо так, мабуть, справді варто подивитися, — задумливо простягнув Ковпервуд, оглядаючи захопленим