Теодор Драйзер - Стоїк, Теодор Драйзер

поглядом витончений костюм Береніс — довгу спідницю, яка щільно облягала жакет темно-зеленого кольору, оброблений золотим шнуром, і маленьку зелену шапочку із червоною пір’їнкою, кокетливо зсунутою набік.

— Мені б хотілося познайомитися зі Стейном, і, можливо, саме тут випаде нагода, — продовжував він. — Але нам треба бути вкрай обережними, Беві. Я чув, що це дуже впливова і дуже багата людина. Якби нам удалося зацікавити його вві­йти у справу на наших умовах...

— Саме це я і маю на увазі, — сказала Береніс. — Тому, можливо, краще тобі зараз не їхати зі мною? Мамі сьогодні щось нездужається, і вона лишається вдома.

Береніс, як завжди, говорила жартівливо, трошки глузливо, і Ковпервуду дуже подобалася ця її манера — у ній проявлялася властива Береніс сила, спритність, її оптимізм, що ніколи їй не зраджував.

— Неможливо відмовитися від задоволення супроводжувати молоду леді в такому чарівному костюмі, вже не кажучи про все інше! — сміючись, сказав він.

— Авжеж, — у тон йому відповідала Береніс, — я так і говорю всім, що я нічого не можу вирішити остаточно без згоди мого опікуна. Готові ви приступити до своїх обов’язків? — запитала вона, оглядаючи його лукавим, глузливим поглядом.

Ковпервуд підійшов до неї й тихенько обійняв її за плечі.

— Це для мене нова справа, зізнатися, але я спробую, — сказав він, цілуючи її.

— А я з свого боку зроблю все, щоб тобі це полегшити. Я вже погодила з агентом з аренди, що він зустріне нас у Віндзорі. А потім ми зможемо відправитися в який-небудь затишний старовинний готель і поснідати там.

— Чудово, тільки спочатку привітаюся з твоєю матінкою. — І він швидко попрямував до місіс Картер.

— Добрий день, Гетті, — привітав він її. — Як справи? Як вам подобається славна бабуся Англія?

У порівнянні з веселою, квітучою Береніс, її мати здалася йому пригніченою і навіть трохи змарнілою. Місіс Картер досі не могла отямитися. Перехід від її уявного раю соціальної надійності до авантюри, яка з розкішшю й багатством зараз, але небезпекою попереду, стався надто швидко. Яка складна штука життя! Так, її дочка талановита і самостійна, але така ж уперта й свавільна, якою вона сама була в її роки. І тому ніяк не вгадаєш, як повернеться її доля. І хоча Ковпервуд давно вже, а не тільки тепер, підтримував і виручав їх і порадами й грішми, але зараз місіс Картер не могла звільнитися від страху. Те, що він привіз їх до Англії, куди при­їхав завойовувати прихильність англійських ділків, добитися суспільного визнання, у супроводі дружини, спантеличувало її. Береніс запевняє, що це було необхідно, хоча й не зовсім нормально.

Однак таке пояснення не зовсім задовольняло місіс Картер. Вона у своєму житті колись спробувала ризикнути — і програла. І думка про це невідступно переслідувала її, і серце її стискувалося від страху — адже й Береніс теж може програти. Причиною цьому може бути й Ейлін, і мінливість Ковпервуда, і цей безжалісний світ, який нікого не щадить і нікого не виправдовує. Потихеньку від Береніс вона знову почала пити й лише за кілька хвилин до приходу Ковпервуда осушила до дна повний келих бренді, щоб підкріпитися для зустрічі з ним.

— Мені дуже подобається в Англії, — сказала вона, привітавшись із Ковпервудом. — А Беві так просто зачарована всім. Ви, напевно, поїдете з нею подивитися ці котеджі? Адже отут треба головним чином мати на увазі, чи багато народу ви збираєтеся приймати в себе або, вірніше, кого вам треба остерігатися й не приймати, щоб вас не бачили вдвох?

— Схоже, ви розмовляєте з Беві, а не зі мною, — засміявся Ковпервуд. — Вона у вас справжній магніт. Але ви якось негарно виглядаєте, Гетті. Що з вами? — Він заглянув їй в очі допитливим, але разом з тим співчутливим поглядом. — Годі, годі, Гетті, не дозволяйте нервам брати над собою гору. Я розумію, що все це не так просто. Вам важко далася ця подорож, ви втомилися. — Він нахилився й приязно поклав руку їй на плече й відразу відчув запах бренді. — Послухайте, Гетті, — сказав він, — адже ми з вами давно знаємо одне одного й вам має бути добре відомо, що хоч я багато років був закоханий у Беві, я жодного разу за весь цей час, доти поки вона сама не прийшла до мене в Чикаґо, не дозволяв собі ні єдиного жесту, ні єдиного слова, нічого, що могло б якось скомпрометувати її. Хіба це не правда?

— Правда, Френку.

— Адже ви знаєте, поки мені здавалося, що вона не любить і ніколи не полюбить мене, єдиним моїм бажанням було забезпечити їй положення в суспільстві, видати її заміж, допомогти вам зняти з себе турботу про неї.

— Так, знаю.

— Звісно, ви можете винуватити мене в тому, що трапилося в Чикаґо, але й отут я вже не винний, тому що вона прийшла до мене в той час, коли я дійсно потребував її. Якби не це, мабуть, я не погодився б на це навіть тоді. Та, як би там не було, усі ми тепер в одному човні — разом випливемо або разом потонемо. Ви вважаєте цю авантюру безнадійною. Я це прекрасно бачу. Але я думаю інакше. Не забувайте, що Беві винятково обдарована, розумна дівчина, і ми в Англії, а не в Сполучених Штатах. Тут люди вміють цінувати розум і красу, не так як у нас в Америці. Якщо ви тільки візьмете себе в руки, Гетті, і ввійдете гарненько у свою роль, усе буде гаразд.

Він знову поплескав її по плечу й заглянув їй в очі, аби побачити вплив своїх слів.

— Ви ж знаєте, я постараюся зробити все, що можу, Френку, — сказала вона.

— І от що, Гетті. Є одна річ, якої ви не повинні робити, — це пити. Ви знаєте цю вашу слабкість. Подумайте, що буде, якщо про це довідається Беві! Це може її приголомшити й зі­псує все, що ми з нею намагаємося налагодити.

— Гаразд, Френку, я зроблю все, що в моїх силах, все, аби хоч якось виправити те, що я зробила в минулому!

— От і