Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

літ, підсадкуватий, з лицем безсумнівно семітського типу, одягнений у звичайну цивільну, досить уже пришастану та нехарну одежу.

Ідучи тротуаром, дівчата бігали очима по камени-цях, а вкінці, зупинившися напроти тої, де жив капітан, згідно показали пальцями:

— Тут! Тут! В отсій зеленій камениці.

Чоловік з лицем семітського типу, не мовлячи нічого, кинувся напівперек вулиці до брами камениці, а за ним пішли також дівчата, хихикаючи і високо, з очевидним кокетством піднімаючи спідниці. Капітан зупинився в брамі і з зачудуванням поглядав на се незвичайне товариство. Чоловік, що йшов наперед, увійшов до сіней і тільки тут, побачивши капітана, зупинився і по хвилевім ваганні, доторкаючися правою рукою до шапки, підійшов до нього.

— Перепрошаю пана капітана, — промовив з тою підсолодженою покірністю, що властива кельнерам і поліційним ревізорам, — чи пан капітан живе тут, у тій камениці?

— Так є.

— А не міг би мені пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?

— Пані капітанова? Яка капітанова?

— Якась вдова по капітані.

— Оскілько знаю, ніяка капітанова вдова тут не живе.

— А що, не мовив я вам? — обернувся чоловічок з видом тріумфатора до панночок, що стояли перед брамою камениці, не входячи до сіней. — Адже ж я переглянув усю мельдункову книгу в поліції! Ніяка капітанова вдова тут не живе і не жила ніколи.

— Тоді жила! — резолютно відрізала одна панночка і, підкинувши вгору голову та зробивши визиваючи гримасу, зирнула на капітана.

— Я б її зараз пізнала! — мовила друга.

— І я також! І я також! — хором обізвалися інші.

— Але о що ж тут ходить? — запитав капітан.

— Та то, прошу пана капітана, є таке діло, — відповів чоловічок з лицем семітського типу, шкрябаючи себе по голові. — Я є ревізор від поліції, Гірш, а ті панночки — то є такі панночки, знають пан капітан...

І він моргнув значущо.

— Ні, не знаю, пане Гірш, — відповів капітан.

— То є такі панночки, що їм притрафилося нещастя... знають пан капітан, вони тепер вернули просто з далекого краю. А знають пан капітан, відки? Дві з Алек-сандрії, з тої, що в Єгипті, а три з Константинополя. І знають пан капітан, як вони там дісталися? Оповідають, що якась пані капітанова, вдова по капітані зі Львова, молода, гарно вбрана — назви не темлять — приїхала до Стрия чи до якого там іншого місточка і шукала служниці до Львова, вродливої, зручної дівчини, по змозі сироти, обіцюючи їй добре удержання і добру плату. Ну, знають пан капітан, таких дівчат у Стрию і в кождім нашім місточку хоч на драбинний віз набирай. Зголосилося їх кільканадцять. Вона вибрала одну чи дві, що їй найліпше сподобалися, і взяла з собою до Львова. У Львові заїжджає з такою дівчиною до готелю і говорить їй, що вона сама наразі її не потребує, але помістить її у своєї приятельки. Тота приятелька держить її кілька день, не дає їй нічого робити, годує її, — бідна дівчина просить роботи, а та жінка повідає, що сама її також не потребує, але власне один знайомий із Станіславова просив її, щоби йому прислала служницю. Дівчина не має грошей на дорогу. Пані дає їй кілька гульденів на руку і сама їде з нею до Станіславова. Там зустрічає її той знайомий, що подобає на заможного дідича-вірменина, обіцює дівчині золоті гори і їде з нею дальше до Коломиї, до Черновець, до Серета. Дівчина дурна, не знає, що з нею робиться і куди їде, тілько дивується, що воно так довго тягнеться. Дідич втикає їй в руку паспорт, що має показати на румунській границі, везе її через Румунію до Галаца, садить на корабель, везе до Константинополя — і продає... знають пан капітан, продає, як шкапу. Продає до такого закладу... знають пан капітан!.. А котрих там не продасть... в Галацу у нього був склад, відтам уже віз цілими партіями... Отже, котрих там не продав, то віз до Смирни, до Александрії або висилав ще дальше, до Бомбея, до Ріо-Жанейро і бог зна ще куди.

— Але ж се страшенна історія! — скрикнув зачуду-ваний капітан. — Сьому навіть вірити не хочеться!

— Ага, ага! — підхопив Гірш, потакуючи, кивав головою. Не хочеться вірити, а проте, воно чистісінько правда. Знають пан капітан, ми також спочатку не хотіли вірити. Вже два роки тому назад писали по газетах, що в Константинополі і по інших турецьких містах відбуваються зовсім явні торги на дівчата і що якісь агенти звозять там потаємно велику силу наших галицьких дівчат. Знають пан капітан, як то газетярі пишуть... може, там в тім і є якесь зерно правди, але коли його газетяр дістане в свої руки, то зараз таку купу набреше, набаламутить, нароздуває, що сю крихітку правди навіть її рідний батько не міг би пізнати. А поліція читає се і думає собі: якби се була правда, то був би хтось покривджений, хтось би упімнувся, ускаржився, ну, то в такім разі ми могли б узятися слідити сю справу. Але так, знають пан капітан, vo kein Kläger, da ist auch kein Richter[26]. Газети собі пишуть, а ми мовчимо. Потім газети перестали писати, знайшли собі щось нового до писання, а ми нічого.

В сінях камениці було холодно, провівало. Ревізор Гірш, очевидно, почуваючи собі за велику честь, що капітан так зацікавився сею справою і слухає його так уважно, попустив поводи своєї балакливості і, раз у раз жестикулюючи, підморгуючи, перериваючи та переха-пуючи, малював широко цілий хід і стан сеї дивовижної історії. Дівчата тим часом стояли на тротуарі перед брамою і почали вже нетерпеливитися, не знаючи, що мають чинити, і дожидаючи, очевидно, що їм скаже ревізор.

— Знаєте що, пане Гірш, — перебив капітан безконечний потік його балакання, — дуже мене зацікавила отся історія. Пригадую собі, що перед кількома роками тут справді жила одна вдова по військовім, — не тямлю вже, чи то був капітан, чи полковник. Може, я буду міг допомогти вам відшукати її.

— А я би за се пану капітанові був дуже, дуже вдячний! — мовив ревізор. — Бо знають пан капітан чому? Се не проста справа. Се навіть дуже делікатна справа, не те що проста крадіж або навіть убійство. А як ще тота пані капітанова має яких знайомих військових або