Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

17

- Ми легко надеремо їм дупи. Ці кретини навіть не можуть нормальну оборону забезпечити, - сміється Сандерс, закидаючи в рот жменю попкорну.

- Не можуть, - підтверджує Рой, погладжуючи мою руку, - але в них сильні захисники, треба пам'ятати.

– Хто? Девон та Маршал? Та я їх обох одним ударом покладу, а хлопці додадуть.

- Тихіше ви! - Обурено летить з боку в нашу компанію.

Ми сидимо на капотах машин і дивимося кіно просто неба. Рой тримає мене за руку, змушуючи серце тремтіти від такої, здавалося б, елементарної банальності. Щоправда, добру половину фільму я пропустила через те, що хлопці голосно обговорюють футбол.

Вони говорили про нього, поки ми їхали сюди, а потім весь час тут. Здається, я встигла вивчити імена всіх гравців у їхній команді та ще деяких інших команд.

Неподалік так само, влаштувавшись на капоти, сидять дівчата чирлідери. Дехто зі своїми хлопцями. Скайлера поряд із Сибіллою немає. Цікаво, чому він не прийшов? Чи працює сьогодні?

- Лів.

І чому він тільки був таким злим на мене сьогодні? Іноді я просто втрачаю нитку нашого спілкування з ним. То у нас все налагоджується, то летить шкереберть, просто тому, що він раптом захлопується, як музична скринька.

- Ліів, - різко повертаюся і помічаю, як Рой клацає перед моїм обличчям пальцями, - кажу, прийдеш на гру в п'ятницю?

- Звичайно, - киваю я, виринаючи з власних думок.

- Чи ти вже будеш з дівчатами нас підтримувати?

- Це навряд чи. Я мало знаю програму. Думаю, знадобиться більше часу.

Рой киває і схиляється до вуха.

– Я радий, що ти тепер у команді. Я казав?

- Так, - від відчуття мурашок по шкірі прикушую губу.

Рой ловить мій стан і посміхається, а потім раптом починає мене цілувати. М'яко, ледве торкаючись губ, але цього вистачає, щоб мої думки більше не були стурбовані Скайлером та його незрозумілою поведінкою.

- Слухай, щось кіно лайнове, поїхали покатаємось? — пропонує Рой за кілька хвилин, і я відразу погоджуюсь.

– Давай.

Ми виїжджаємо зі стоянки та виїжджаємо на автобан. Хвилини летять непомітно. У парку виявляється багато людей, тому трохи прогулявшись стежками, ми вирішуємо зайти в кафе-морозиво, а потім знову прогулюємося вуличками. Рой розповідає про себе, ми багато сміємося, і я усвідомлюю, що насолоджуюся кожною миттю.

Я помітила, що в нього є звичка клацати пальцями, і це мене розчулює. Все в ньому здається милим та чудовим. Навіть не віриться, що моя мрія збулася і зараз живу нею. Живу у ній. Мрії здійснюються – це факт. Тепер я це знаю точно.

Раптом мобільний Роя булькає вхідним повідомленням.

- Слухай, хлопці звуть у відеоігри порізатися. Поїдемо?

Я не особливо в них розуміюся, тому що у нас вдома ніхто не грає, але погоджуюсь.

За Роєм цікаво спостерігати. Хлопці такі голосні, коли поглинені грою. Кричать, сміються. Через їхні необережні рухи навколо розлітаються чіпси і крихти від них.

Як діти, слово честі. Але мені подобається дивитися на те, як Рой цілеспрямовано перемагає своїх друзів, а потім підхоплюється з дивана і видає клич переможця.

Давно я так не сміялася, як цього вечора.

Протягом наступного тижня Тарі доводиться сидіти вдома. Вона підхопила якийсь вірус, тому мені навіть забороняє її відвідувати. Але зідзвонюємося ми щодня. Щоправда, подруга на себе мало схожа. Зазвичай весела і балакуча, вона ледве видавлює з себе слова.

- Давай, я приїду, привезу тобі фруктів, - пропоную вкотре, не в змозі витримувати її стан.

- Не треба. Не вистачало тобі ще захворіти. У нас виступ через місяць, потім покажеш мені рухи, щоб я швидше влилася, коли повернуся.

- Еммм, я не була на танцях цього тижня.

- Чому?

Зажмурююсь, точно знаючи, що Тара не зрозуміє мене, але вона все одно рано чи пізно дізнється. Хай краще це станеться зараз.

- Сибілла запропонувала мені у п'ятницю вийти з ними на поле. Тому я щодня вивчаю кричалки та рухи. На танці фізично не вистачає сили.

- Ммм, - задумливо лунає з того боку. Морально готуюся до того, що Тара почне мене вичитувати, але цього не відбувається. - Ясно. Ти вирішила піти зовсім?

Її голос звучить розчаровано, і я одразу хитаю головою, ніби вона може мене побачити.

- Ні, - відповідаю швидко, - ні. Просто треба встигнути підготуватися. Плюс домашні завдання. Все якось навалилося, нічого не встигаю.

Тара мовчить кілька секунд, а потім змінює тему.

- А з Роєм як?

- Добре все, - відповідаю нахмурившись. - Переживає, що вони можуть не виграти цієї гри. Сандерс у лікарню загримів. Під машину потрапив. А він, як відомо, найголовніший нападник у них.

- Зрозуміло, - тихо відповідає подруга, навіть не пирхнувши нічого типу «Так йому й треба».

Ймовірно, вірус справді дуже сильний, якщо у неї немає сил навіть на подібну дрібницю.

В іншій ситуації вона б пораділа, що такий кретин отримав за заслуги.

Пауза затягується, і я почуваюся незручно. Чому й сама не знаю. Тара не висловлює особливого бажання розмовляти, а я наче мучу її своїми постійними дзвінками.

- Гаразд, ти одужуй. Я вже скучила, - бажаю їй щиро, бо мені справді її не вистачає.

- Дякую, Лів. Побачимося.

У телефоні повисає тиша, а я ще кілька секунд дивлюся на погаслий екран. Внутрішній голос нагадує, що щось не так, але я швидко знаходжу аргументи проти. Тара завжди все мені розказує. Якби щось сталося, вона не стала б брехати.
***

- Готові? - Сібіла простягає руку, і всі члени команди кладуть свої долоні поверх її.

- Таааак, - лунає дружним хором.

– Погнали! Зробимо їх!

Дівчата з вереском вибігають на поле, а мені, перш ніж піти за ними, необхідно зробити кілька глибоких вдихів. Я зможу. Зможу. Виглядаю на поле, і серце заходиться. Народу темрява. Усі прийшли дивитися гру і, звісно, ​​виступи нашої команди, бо чирлідери – головне видовище для всіх чоловічих особин нашої школи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍