Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

й подобали на чортів пасматих зовні, в душі вже були цілком упокорені, раніше бездільні бували, а тепер – за роботою, а що може бути краще, як робота, котрій нема кінця. Так втішно думав маленький старчик, приплеснутий на стільця на вході до стодоли, і від зворушення в нього попливла із ока сльоза.

– Чи ж знаєте, любі мої чада, – спитав зворушено й лагідно Йоасаф, – куди це й для чого копаєте печеру?

– Так, ваше преосвященство, – глухо сказав, червоно блимнувши оком, Доротей, саме той, котрий був на горі й приймав од Теофана відро із землею. – Будуємо підмурівки храму для твоєї святості. Святобливо упокорив ти нас, отож дякуватимемо тобі, поки не закінчиться ця робота.

Йоасаф почіпав язиком свої розхитані скорбутом зуби – всі вони ледве трималися ясен і дивно ворушились у роті, ніби викручуючись зі своїх ям, – і йому раптом здалося, що Теофан у ямі – це і є уражений скорбутом отакий зуб, а Доротей був ніби зубом висмикнутим. І подумав печально, що хоча і їсть щодня водяну настурцію, але зуби його все більше розхитуються й сочать кров’ю, а часом кров іде горлом і носом – молитви чомусь йому не допомагають. І згадав він молодість, коли ще пробував у Києво-Софійському монастирі; там йому дали почитати поему, написану в 1737 році його попередником по цій-таки білогородській єпархії, також Йоасафом, але Горленком, і звалася вона "Бран семи добродійностей із сімома гріхами в людині-мандрівцю"; пам’ятає, як вразила його та поема вже хоча б тим, що в автора все так просто виходило: треба піти лишень на Схід до ясного палацу, де живуть діви-богині, що їх очолює цариця Смиренність, покликати її дів: Милосердя, Цнотливість, Любов, Піст, Покірливість та Побожність, і вони поборять у людині гріхи, які її з’їдають. Зрештою, він так і вчинив: пішов лютою війною на людські гріхи і не знав до них милосердя, і не знав до них любові й покірливості перед ними – убивав власне тіло постом і цнотливістю, вірив у свою побожність, але чому в його душі раптом поселився, чому загніздився отой ситий, тлустий, ротатий, який, ніби листка гусінь, згризає йому, Йоасафові, душу? І це він, отой черв’як, присилає йому оці страшні сни.

(На одному клаптику паперу, який не зігнив, я прочитав такого Йоасафового записа про сни: "Сни – це дзеркало, що його наближає до нашого лиця Господь, в ньому бачимо все навпаки, але що більш дійсне: ми самі, чи наш відбиток? Саме уві сні приходили до святих посланці божі й передавали повеління; у снах бунтується наша душа, коли самі збунтовані, і чим страшніші мариська нам бачаться, тим більше треба молитися – це значить, що гріхи наші оголяються. Що сни – боже дзеркало, свідчить хоч би те, що бувають пророчі, які вістять про речі символами: загалом кожен сон – це загадкове таємне письмо, тільки не завжди ми спроможні його прочитати".)

Проздовж семи днів єпископ не з’їв ані фунта хліба й ніякої вареної їжі – бачити того не міг. Одне тільки не відсував: бублики, бо мав до них слабкість ще відтоді, коли вони, спудеї, робили набіги на київських бублейниць на базарах, хапали бублика й тікали притьма геть, супроводжені несамовитим вереском перекупниць – о, ті бублики бували воістину смачні, найсмачніші із смачного. Годі сказати, що в академії Йоасаф бідував, батько про нього дбав, присилав харч, хоча грошей ніколи не давав, а коли приїжджав додому, що траплялося раз на рік (згодом приїжджати перестав), то дивувався: всього було в батьковому домі: печеного, вареного, смаженого, малмазії, настоянки, меди, пива, горілки, буженини, шинки, соління, коптіння, ковбаси, сала, тіста, пундики, свіжі пухкі хліби, гуси, кури, качки, дичина – все те текло рікою та йшло, щоб минутися ротами домашніх та гостей, яких ніколи не бракувало, але ніщо не могло порівнятися з тими подільськими бубликами, вкраденими з буйного наскоку, і може, тому вони були такі смачні, що здобувалися гріховно. Отож не так їв їх, як смоктав, бо розхитані скорбутом зуби не могли жувати, і відчував смак дитинства, смак поля, ланів, київських базарів, товаришів бідак-школярів, які після убогого спудейського хліба у бурсі тільки й могли посмакувати тими-таки бубликами, вихопивши їх із рук бублейниці, - можливо тут був початок потягу його до аскези, адже по-своєму заздрив їм, хотів бути як вони і з ними. Були бублики м’які й жилаві, а він любив жилаві, які найкраще смокталися, поволі розм’якаючи в роті поміж напівмертвих зубів. Отож лежав і смоктав ті бублики, ковтаючи їх наполовину із власною кров’ю, бо ясна весь час сочилися. А ще чекав, коли вточать березового соку, який ось-ось мав піти разом із пробудженням дерев та першого весняного зела. Березовий сік разом із водяною настурцією – то був єдиний лік для його скорбута, і наближені його тут, у монастирі, це чудово знали. У сподіванці на той сік він і спати почав менше і вже не мучили його так страшні сни. Але видива не покидали, власне спогади у формі візій.

Якось, лежачи й смокчучи бублика, він побачив: везли до монастиря вісімнадцятеро черниць, закутих, за його повелінням, у заліза: Олександру, Єлизавету, Марію, Мотрону, Онисію, Маргариту, другу Олександру, Євтимію, Марту, Єфросинію, Горгонію, Олену, Софію, Віру, Надію, Любов, Аполінарію та Митродору. І привезли у консисторію, відтак сів у суддівське крісло, зовсім не оббите шкірою його попередника, як це йому колись привиділося, але таки шкіряне, і дивився, як виводили черниць по двоє: одну молоду, а другу старшу і зривали з них мантії й клали оголених на лаву. А побіч ставали екзекутори із плітьми, і пліті свистіли як змії і падали на білі чи темні од старості тіла. А він дивився на те з упоєнням, мовчки рахуючи вдари, щоб не дісталося тим нечестивим ані менше, ані більше, ніж їм присудив, а рівно по тридцять ударів. І дивне збудження відчував, навіть коли лупцювали Віру, Надію й Любов, бо зовсім не бачив їх персоніфікованими симболами, як у поемі отого другого Йоасафа, його попередника, чи в шкільних мораліте, а лишень свавільних грішниць, адже вони, нечестиві, зважилися без його дозволу й повеління вибрати собі ігуменію із білиць. І дивно було те, що черниці, а властиво чортиці, не верещали й не плакали, а мовчки підставляли грішні гудзиці. Чинив немилостиво, але так велів чинити закон, і єпископ знав: ніхто його не осудить й не огудить. І його ніхто не