Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

осуджував, але зараз, коли переглядав в уяві той видок, раптом здалося, що ті вісімнадцятеро таки персонажі якогось ненаписаного мораліте, спокушені й зваблені бісом, і той біс, уздрів він, стояв неподалік; маленький, оброслий шерстиною, із брудними, в гною ратичками, із ріжками, одним зламаним, а другим низько пригнутим, і той бісик весело пританцьовував брудними в гною ратичками і сміявся-заливався – а з чого б то? Адже йому, Йоасафові, зовсім не було від того видива смішно, навпаки, в голову вліз хробачок, отой чистий, тлустий, рогатий, схожий на розігнутого бубличка, а часом у бубличка звивався, і той черв’ячок тлив мозка йому, відтак із глибини Йоасафової душі підіймалася їдь, ніби спінена кваша. І та їдь мала присмак виригнутої їжі, хоч ніякої їжі не вживав, окрім одного бублика в день. І його душа розпросторювалася і ставала полем битви, на яке виїжджали, як у читаній колись поемі Йоасафа Горленка, з одного боку вої Доброти, а з другого – вої Гріхів. Сяяла зброя, гриміли риштунки, іржали коні, дзвінко гучала музика, били тимпани – світ йому паморочився.

І саме в цей час натис на шматка нерозмоклого бублика і один із зубів виваливсь із гнізда. Йоасаф вийняв його з рота, жовтого, покритого розмоклими частками бублика, з гострим кінцем.

– Іване! – закричав. – Іване!

Заскочив переляканий служка.

– Соку березового вточив? – спитав Йоасаф.

– Вточив, ваша милосте, – злякано сказав Іван.

– Дай мені водяної настурції. Швидше, швидше!

Іван кинувся й за мить подав потовченої й розмоченої настурції. Йоасаф ковтнув недосмоктаного бублика і почав мнути водяну настурцію, хоч вона була гидка і гірка.

– Подати соку? – спитав Іван.

Але Йоасаф утомився. Відчув, що його охоплює млість, а очі почали склеплюватися.

– Потім даси, – мовив. – Засну трохи!

Але знав, що не спатиме. Знав, коли засне, знову привидяться ті, кого наказував жорстоко карати, але чому, чому вони почали до нього приходити? І з глибини його півпригашеної свідомості рушили тіні голих черниць із кривавими пасмугами на спинах та сідницях, ступали лискучою стежкою, залишаючи червоні сліди, одна за одною, були піврозмиті, ніби розчинені в тумані, але тихі, смиренні, покірливі, з опущеними головами, адже були покарані не неповинно. А ззаду вистрибував бісик, поплескуючи в долоні й співаючи сороміцької пісеньки – такого собі студного канта про голі жіночі зади, і як це солодко сікти ті зади пліттям…

Йоасаф утяг у себе густу й теплу смугу повітря й замотав головою: ні, не може заснути, ні, боїться снів, бо скрізь самі тіні, наступають на нього звідусіль, оточуюють, не загрожують, правда, й не дорікають, тільки дивляться, але це ще гірше, ніж би загрожували – мучать його своїм видженням. І стільки набралося їх, тіней отих, у видженнях, що холодна коса страху прошила йому груди й вибила гострого кінця. Отоді ж бо його знудило, можливо, від болотяної настурції, якої зажив, бувши заморений животом. І він, звісившись із ложа, почав блювати просто на підлогу, виригаючи із себе залишки з’їденого бублика і брунатну кашицю водяних настурцій. Ускочив служка із мідним тазом і підставив Йоасафу, – але той уже все із себе виблював.

– Дай соку напитися! – попросив стомлено.

Служитель кинувся до льоху, де стояв на льоду березовий сік, уточив до дзбанка і притьма подався до єпископа. А коли прибіг, Йоасаф важко віддихувався, але сік узяв і хильма випив. Від холоду йому по тілу пішли дивні кольки, ніби хто шпигував його голками, потім ті голки скупчилися біля шлунка й почали шпиняти вже там.

– Що мені дав? – мовив з натугою Йоасаф. – Я ж казав… казав… щоб не був холодний… не пити хо…

– Не дочув, ваша милосте, перепрашаю! – смиренно мовив Іван. – Як на мене, холодний смачніш.

– Смашніш для здорового, не хворого! – скрикнув Йоасаф.

– Перепрашаю! – затрусився як лист Іван. – Велите під пліті?

Йоасаф видивився на нього: був білий, мов стіна, аж краплі поту виступили на лобі.

– Чому сказав… про пліті? – спитав не без підозри.

– Бо ваша милість… – забелькотав Іван. – Еге ж, у вашого преосвященства…

– Ну!

– Заведено так! – сказав пополотнілий Іван.

– Гаразд! – мовив Йоасаф. – Іди!

– Скільки накажете прийняти? – спитав смиренно Іван і схилив до лівого плеча голову.

– Потім, потім… – дихавично мовив Йоасаф. – Нагадаєш про це… Потім…

І здалося Йоасафові: один із муринів, що здирав із нього уві сні шкіру, зменшивсь у дрібнолюдка, заліз йому до живота і, випльовуючи з рота по цвяшку, цвяхував йому шлунка, майстерно вганяючи залізо у живе тіло. Водночас, удруге пронизало йому груди косою – хвиля страху пройшла крижаним подувом. Невже, спогадав, усі навколо приймають його за ката? Його, людину обов’язку, хоч і суворого, але завжди справедливого, який скрізь і в усьому і всюди утовкмачує цим порожнім головам, що непокараний, неубитий гріх розростається, як шкідливий грибок на дереві, а покараний – це як зрізана уражена грибком гілка: гілка утнеться, а дерево стане здорове. Гріх є злочином, кожен знає, але чи не менший злочин його бачити, розуміти, а не викоріняти жорстко?

(Поміж зітлілих листків єпископа Йоасафа я знайшов уривок якогось твору, здається віршованого, про гріх: здебільшого це були виписки зі Святого Письма, зокрема такі: "Людина живе у гріху, як у вузах", "Помисел глупоти – гріх". "У грісі лихої людини знаходиться пастка", – і тому подібне; на жаль, цей розмисел чи вірш-розмисел врятувати годі було, але з нього можна збагнути, що Йоасафа ця тема вельми цікавила і, здається, він мав тут якісь власні сумніви. Вичитав я серед клаптиків і такого афоризма: "Людина, котра живе у страху, спокійна і мирна, людина ж без страху, особливо в простолюдців, самовільна, непокірна і злочинна").

Іван виходив із келії, коли ж його зупинив владний погук:

– Стривай! Ходи й скажи, щоб тобі дали десять плітей. І щоб кричав, аби сюди було чути.

– Послушаюсь! – смиренно вклонився Іван і витер із лоба піт.

І тільки тепер Йоасаф збагнув, чому він злився, коли екзекутори били черниць: ті не кричали, тобто не каялися. І тоді, пам’ятає, він скочив, хоча які були хворі його ноги, і крикнув, щоб били сильніше, але й по тому вони не кричали, і це було так дивно, ніби пліті лускали не по живій плоті, а по дереві. А коли вдягались і відходили набік до побитих, стояли понурившись, – чи не був то тихий бунт? Так, вони впокорилися, але ж не каялися, отже не брали своєї вини за гріх, а відтак приписували свого гріха йому, судді їхньому, тобто накидали його йому на шию – і скільки таких