Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

в ньому затрусилася, окрім ніг, бо ноги стояли на підлозі мертві, власне то вже й не ноги були, а обтягнені жовтою, як пергамен, шкірою кістки. І знову заграла дивна музика, а голі мурини під ту мелодію прокрутились у танці й почали, продовжуючи танцювати, наближатися до нього, граючи ножами, якими крутили, ошкірюючи величезні білі зуби, і світили, ніби в них було загнано по свічці, очима, і ті червоні вогні, загнані в очі, вряди-годи рвалися і пирскали іскрами. Він же сидів, скулений і зціплений, покірно чекаючи, що ж буде далі. Вони ж, приступивши до нього, виструнчилися і притупнули правою ногою.

– Почнемо, отче? – спитали в один голос.

– Що хочете вчинити, нечестиві? – з жахом спитав голий і тремтячий Йоасаф, а люди навколо віддалилися, деякі притискались до стін, навіть уклеїлись у тиньк і позавмирали, ніби заморожені, і тільки очі їхні світилися цікаво і з хитринкою і тільки вуста здригалися, але це не оживлювало мертвих отих і причіплених усмішок.

Відтак тінь писаря піднесла до очей пергаменового сувоя й прочитала:

– За зволенням вашої-таки милості і за повелінням царя Камбизи має відбутися суд над вашою милістю, а декрета маєте проголосити, ваша милість, на себе сам!

Мурини нахилилися над Йоасафом, провертали його тіло, шваргочачи незрозумілою мовою, згинали його й розправляли, тицяли пальцями із залізними нігтями – очевидно, радилися, як ліпше злупити із нього шкіру. Зрештою, пригнули так, що він ліг на власні коліна, і гостренний ніж пробіг по спині від шиї до кіпчика. Болю однак не відчував, хоч йому здирали зі спини шкіру, вправно підрізуючи її ножами й помалу стягуючи, – робили все швидко і вправно. По тому розігнули його, підрізали шкіру біля шиї, і Йоасаф відчув спиною холод, адже був роздягнутий не тільки з одежі, а зі шкіри. Мурини тимчасом підрізали шкіру на грудях і почали стягувати її з нього як сорочку, і хоча йому й цього разу не боліло, Йоасаф закричав. Тоді один із муринів махнув рукою і в тій руці з’явилося велике, гарне й осяйне яблуко, яким і заткнуто йому рота. І Йоасаф уже більше кричати не міг, а сидів із тим забитим до рота яблуком і тільки крутив очима. Тим часом мурини завершували стягувати з нього шкіру, вже й не підрізаючи ножами, а вивертаючи, як із зайця, і тільки в ногах того вчинити не змогли, бо там шкіра намертво пристала до кісток. Отож підрізали її ножами й жбурнули стягнуту шкіру йому в ноги, і та шкіра в ногах почала спазматичне смикатися й ворушитися, а він сидів із забитим у рота яблуком і німо дивився в той час, як тіло дубіло від холоду. Судовий писар тим часом приніс точнісінько таке ж крісло, як це, в котрому сидів, і мурини почали оббивати його свіжозідраною шкірою, краючи її ножами. В роті в них було напхано цвяхів, руки тримали по молотку, отож діловито натягували шкіру на стільця, випльовували із рота цвяха і вправним ударом заганяли в дерево.

– Не поспішайте, а робіть як слід, – сказав судовий писар. – Маєте знати: його преосвященство не терпить, коли щось чинять не так – заживете плітів, а він цього добра не шкодує.

Мурини сповільнили роботу й почали забивати цвяхи обережніше, але дивну річ відчував при тому Йоасаф: йому здавалося, що вони вбивають цвяхи не в крісло, а йому в живе тіло – цього разу гостро боліло й кололо…

(Мушу зробити тут примітку від себе: Йоасаф любив записувати сни. Окрім віршів, були там ще й інші записи снів, не введені до життєпису, але вони, на жаль, зітліли аж так, що я не міг там нічого прочитати, хіба окремі уривки, з яких здогадався, що то були таки сни – надто неймовірні речі там писалися).

Після того Йоасаф зліг у постіль через обложну хворобу в ногах і пробув так проздовж усього великого посту аж до Томиного тижня нерухомо, лежав без їжі, хіба вряди-годи приймав від служки пиття. Коли ж йому нагадували про їжу, відчував обридження, водночас і поштовхи у шлунку, ніби той ще до прийняття її виштовхував. Зате багато єпископ спав, провалюючись у темні ями, з яких ледве видряпувався, відтак привиджувалася йому стежка, протоптана у траві, але трава довкола суха, ніби не на весну йшлося, а на осінь, і гірко пахло опалим, підітлілим листям, хоча довкруги не було жодних дерев, і можливо, вітер доносив ті запахи здалеку: в обличчя віяло вологими, крижаними й ніби солоними струменями. І добредав по тій стежці Йоасаф до стодоли, збитої із чорних дощок, котрі нещільно прилягали одна до одної аж так, що утворювалися між ними щілини, в які проривалося золотисто-синє повітря, розсіюючись, освітлювало те, що і можна було побачити із середини. А побачив він у стодолі колишнього ієромонаха Доротея і ченця, також колишнього, Теофана, закутих у заліза, які копали посеред стодоли яму: один і був у ямі, а другий приймав відро із накопаною землею й відносив її в куток, де вже насипано немалу купу. Йоасаф сів біля входу на маленького ослінчика й печально дивився на ту безперепинну роботу, адже саме він їх на неї засудив, і то за те, що вони, нечестиві, зважилися втекти зі свого Харківського Покровського монастиря, виготовили собі фальшивого паспорта й подались у світ, але були піймані. І він, Йоасаф, над ними змилосердився і не відіслав після позбавлення чернецтва до світського суду за соборним уложенням, глава четверта, пункт перший, і за указом від 31 серпня 1748 року, щоб їх там по цивільному покарали, а звелів зняти клобуки їхні і вчинити в консисторії жорстку покару плітьми, а тоді відіслати у заслання: Доротея у Спасо-Окольський Троїцький, а Теофана у Вольновський Троїцький монастир, щоб вони перебували там у кайданах невідхідно аж до кінця днів своїх. І хоча були вони тепер у різних монастирях, але чомусь зійшлись у його сні й опинились у цій загадковій дощатій стодолі, і копали тут яму, і відносили землю, і самі вони, і він, Йоасаф, чудово знали, що копатимуть ту яму доти, доки житимуть. Були голі до пояса, а тіла мали посмуговані чорними смугами від плітей, відтак подобали на чортів пасматих; навіть очі горіли десь так само, як у чортів. Чи не тому Йоасафові було втішно дивитися на них, адже раніше були свавільні, непокірні, схильні до переступу, хоч носили на собі чернечі мантії, що зобов’язували до іншого поводження, а от тепер, хоча