Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Подалася спершу на кухню, щоб перевірити, чи не зачеплено зварену їжу. Їжа стояла, як була, відтак у ній знову з’явились у шлунку голодні спазми. Знову припала до каструлі, не розігріваючи, і почала молотити вермішелю, заїдаючи одубілою котлетою. Їла й не відчувала смаку, а тільки спрагле посмоктування в животі, тільки оті спазми, які мусила якось загасити. Щось стримувало йти до чоловіка, але й поривало — його затятість дивувала і вражала, а ще більше ображала Тоді знову заколотилося в повітрі невидимо розтовчене скло — увіч причувся Тосьчин сміх. Оце і примусило її таки поступитися. Не доїла ні вермішелі, ні котлети, покинула все і завмерла, вслухаючись у неозору порожнечу дому. Ніщо не порушувало тиші, навіть співу соловейка не чула. Не чула жодного шереху, жодного відлуння, не рипала мебля, навіть миші не шаруділи, ані кіт. Зітхнула тяжко й рішуче пішла до комірчини. Має конче зайти до нього, присісти на отоманку й обійняти. Тоді він заплаче. Неодмінно заплаче, а коли це станеться, знову запанує у їхньому домі спокій та лад. Все стане як і раніше, а вона чинитиме як знає.

Смикнула двері, але ті були зачинені. Тоді легенько постукала, не відгукнувся ніхто. Тоді постукала сильніше й тихо покликала, просячи відчинити. Глуха тиша була їй у відповідь. Тоді заплакала, забила в двері кулаками й загорлала на нього. Знову у відповідь — глуха тиша, а в неї і руки опустились. Різко повернулася й пішла до себе.

8

Наступного дня приніс із заводу півмішка цементу, сходив до річки за піском і розколотив розчина. Звалив віддутий тиньк на зовнішній стіні й почав затиньковувати наново. Броня вже до приятельок не йшла, а вряди-годи вискакувала на ґанка й дивилася, що він робить. Льонька ж був як заведена машина, рухи мав як механічні: працював повільно, але ретельно і в ритмі. При цьому залишався холодний і неприступний. Згори знову спустився до нього Олексій, постояв у дворі із закладеними за спину руками, стежачи за Льоньчиною роботою мертвими, риб’ячими очима.

— У мене завтра відгул, — сказав, збиваючи в кутка рота цигарку. — От би й ти взяв.

— Може, й візьму, — спокійно обізвався Льонька, кидаючи розчин на стіну.

— Шоб знову укалувать? — не витримав байдужного тону Олексій. — Нє, шо ти собі думаєш, Льонь?

— Чого ж, зможемо і в шахи зіграть, — мирно мовив Льонька.

Броня вискочила на ґанка і спитала в Олексія за жінку. Голос її був солодкий і лагідний: говорила про Гальчину вагітність.

— Да, в неї всьо в порядкі, — сказав Олексій. — Колі буде все харашо, хочу, щоб вдома годиків два посиділа.

— Канєшно, — підхопила Броня. — Поки стане на ноги, стільки того клопоту.

— Я так і сказав, — повільно мовив Олексій, жуючи цигарку. — Шо я їй — враг?

— Ясно — не враг, — повіла Броня не так для Олексія, як для Льоньки. — Чоловік і жона, як одна стіна.

— Я цю поговорку наче знаю, — захихотів Олексій. — Чоловік і жона — одна сатана!

Покосувала у Льоньчин бік, але той був холодний, мов неживий.

— Ти як скажеш! — кинула Олексію, зовсім не обурившись. Війнула спідницею і сховалась у сінях.

— Тада договорились, — сказав Олексій, пихнувши димом. — Ій-бо, вріжу мата, аж руки чешуться. Борис-електрик таку комбінаційку показав, в два щота мене роздумбасив…

Льонька затирав стіну. Темно-сіра пляма значилася на білому полі, наче почварний павук.

— Галька й мені казала стіну закидать, — мовив приятель, змружуючи ліве око, на яке наплив дим. — Он, каже, завтра відгул, закидай. Знайшла дурного!

Він раптом захихотів, озирнувся й прошепотів:

— Слиш, поставлю ту бутилку, шо програв. А коли виграю, поставиш і ти, договорились?

— Чо ж, поставлю, — сказав Льонька і звівся, оглядаючи роботу. Тоді підтяг тазика до облупленого рогу і почав збивати розтрісканий тиньк.

— Ти такий зануда! — протяг Олексій. — Отак посмотрю на тебе — ригать хочеться. Будеш вкалувать і сьодня до ночі?

— Треба, — переконано сказав Льонька.

Олексій повернув голову, де стояв дощатий стіл і де поприлипали до лавок доміношники — за мить його й не стало, тільки залишивсь у повітрі сивий смердючий клубінь тютюнового диму.

Тоді знову з’явилася на порозі Броня.

— Довго будеш дуться? — спитала мирно.

Не відповів, наче не чув. Кидав розчином на ріг і грязько заліплював стіну. Залишався холодний та байдужий, і відчула Броня, що ще не відійшов. Тому фукнула зневажливо й знову сховалась у сінях.

Працював спокійно, методично й начебто неохоче. Здавалося, жив десь не тут, а замість себе покинув заводну ляльку, яка тільки й знала, що одновимірні, монотонні рухи. Кидав розчином і загладжував кельмою, відтак полишав, щоб схопилося, переходив до закиданого раніше, затирав, тоді віднаходив нове місце для підмазки. Рухався отак уздовж стіни, пересуваючи тазика, наче магічне дійство справляючи, тобто обкидів дім, у якому прожив певний час, оцими потворними цементними образами жаб, і ті жаби охоплювали ту хату лапами й присмоктувалися до неї. Цим самим ніби писав на стінах загадкові письмена, шифр того всього, що хотів сказати володарці цього дому, але не знаходив до того сили; принаймні так подумала Броня, тягнучи від колонки відро води. По воду пішла спеціально, бо то була його робота — сподівалася, що зупинить, відбере відро, але й не озирнувся, хоча відром виразисто подзвонювала, і ніби сам прилип до тієї покритої жабами стіни — захоплений творець містичних образів. Віяло від нього таким відчуженням, що не зважувалась удруге озватися до нього. Коли ж кельма зі скреготом вишкрябала з тазика рештки розчину, звівся, розминаючи закляклі ноги й задоволено озирнув зроблене. Кралися сутінки, а в глибині вулички палали, наче набухши, розцвічені кулі дерев. Були прозоро-тремкі, наче рвались у небо і тільки кодоли стовбурів тримали їх біля землі. Броня засвітила в хаті. Таки нікуди не пішла, бо й не тягло. Затята Льончина мовчанка непокоїла все більше: не відала, як її перебити. Чекала, поки зайде до хати, принаймні захоче щось переїсти. Тоді можна буде спробувати ще раз до нього заговорити, а може, й обійняти.

Льонька ж тимчасом оглядав двора: паркана було полагоджено, розхитані петлі на хвіртці підбито, дірку на даху в сараї, через яку крапало, закладено, хату підлагоджено — білити не його була турбота, а ясінчина. Шукав очима неладу чи чогось недоробленого, але не побачив, та й темнаво вже. Від цементу шкіра рук сохла, і він пішов умитися. Вмивався довго й старанно, голосно кляпаючи носиком умивальника, аж той кляпіт почав дратувати Броню і на кожен звук підскакувала. Ніяк не могла дочекатися, поки зайде до хати. Але він увіч не поспішав. Сів на ґанку і спокійно перекурював, дивлячись мертвими очима туди, де буяло море травневого цвіту і де ридав соловей, гаряче признаючись своїй коханій у своїх несталих і тимчасових почуттях, але Льонька того солов’я не чув. Вогник цигарки спалахував через однакові інтервали, ніби передавав тому солов’ю потаємні сигнали, а що сутінок загус уже зовсім, освітлював на коротку мить закостеніле обличчя. Зрештою, цигарка припекла пальці, викинув її в помийне відро. Засипіла й видала з себе останній дим, як нечиста сила, котра щезає, і це стало для нього сигналом. Звівся, важко розгинаючись, махнув кілька разів руками для розминки, звільна взявся за ручку дверей, але затримався — заходити не хотілось. Однак переборов себе і зайшов.

— Бери там їж, — сказала із хати Броня.

Не почув, відчинив двері комірчини і вже ступнув через порога.

— Стривай, побалакати хочу, — сказала зовсім голосно Броня.

Але й це не дійшло до нього, бо таки переступив межу и зачинився. Глухо стукнула защібка, немов кинула поміж ним і нею стіну, яка впала хоч і безшумно, але важко й нерухомо стверділа. Тоді Броня кинулася до комірчини й затермосила дверми.

— Відчини, Льонь, ну, відчини, — благала вже з нотками ослабу, навіть відчаю. — Ну, досить уже дутися. Ну, нехай винувата я, тільки ж не треба так… Ну, нема в мене сили витримувати…

За дверима стояла глуха тиша, наче ломилася Броня в порожнє приміщення.

— Не муч мене! — ляско вигукнула. — Прошу тебе, не муч!

Але голос її, хоча й розлунився, але поза ту впалу стіну не проник. Навкруги було порожньо, і їй здалося, що в домі таки нікого нема. Що той заклятий мовчун не просто ввійшов у двері комірчини, а переступив порога тьми й розчинивсь у ній, як розчиняється й солов’їний спів, котрий один зараз тривожив тишу, бо невгамовний коханець-співака розривав собі груди натхненним співом, аж таким, що й сам починав вірити в його силу. І саме вслухаючись у той спів, збагнула раптом Броня: залишилася сама як палець і тій самоті не буде ані кінця, ні краю, відтак стала тиха й маленька. Руки опустилися, плечі згорбились, і вона рушила до своїх дверей, здригаючись од спазматичного плачу. І чим далі відходила, тим глибшу й болючішу неприязнь відчувала до того заклиненого заклятця.

9

Цілу ніч співали солов’ї, але ні він, ані вона не чули того співу. Броня спала погано, верзлося казна-що; прокинувшись серед ночі, і їй здалося: хтось ходить по домі. Напружилась у чеканні, але то був тільки шматок її обірваного сну. В хаті висіла непорушна тиша. Така тиша, якої ніколи не бувало, тож довго лежала, вслухаючись у неї, доки знову не загойдалась у червоно-рудястих хвилях. І снився їй дивний чоловік із головою у формі зрізаного конуса, тіло якого було сплетене з мотуззя, а замість пальців витиналося два гачки. І той чоловік ішов по натягнутому над землею дроті, який починався з нічого й ніде не кінчався, і від його поступів дріт той басовито бринів. Чоловік же йшов, наклавши на лице машкару, і машкара ота й була — Льоньчине обличчя, але не з теперішнього часу, а з недавнього, бо на вуста його було покладено трохи уїдливу, а трохи благу всмішку, чи й ідіотську, як вона називала. І він тримав в одному гачку валізу зі своїми речами, а в другій руці скриньку з інструментами. І зупинявся вряди-годи на тому дроті й пританцьовував, ніби мав бозна-яку велику радість. А вона Броня, сиділа на камені, на якому збираються кумасі, й чистила велику і ще живу рибу. І та риба тріпалась у руках, і сповзала, як гидь, із неї під її ножем луска, а з рота виливалася струмочками кров.

Цей сон урізавсь їй у тямку, наче мала забитого в голову цвяха, тож поїла похапцем і, не чекаючи Льоньки, як це в них повелося останнім часом, побігла на роботу.