Джек Лондон - Південноморські оповідання, Джек Лондон

він,- ми або докажемо свого, або згоримо,- шанси в нас однакові. Наша палуба не вічна. Вона колись не видержить. Сьогодні тут ще гарячіше. Чи не знайдеться у вас якоїсь пари черевиків для мене? Босим ногам трошки вже незатишно.

Коли шхуна оберталася, її покрили дві великі хвилі, і перший помічник завважив, що добре було б усю ту воду спустити в трюм, та як же його це зробити, не відчинивши люків? Маккой схилився над компасом визначити напрямок.

- Я б узяв крутіше до вітру, капітане,- казав він.- Нас далеко занесло течією, коли шхуна лежала в дрейфі.

- Я вже повернув на румб. Хіба цього не досить?

- Я взяв би на два румби, капітане. Через вітер західна течія значно зміцніла. Вона тепер далеко дужча, як ви собі уявляєте.

Капітан Девенпорт погодився на півтора румба і потім разом з Маккоєм та старшим помічником вибрався на місток виглядати, чи не покажеться земля. Напнуто всі вітрила, і шхуна йшла зі швидкістю десяти вузлів. Море позад неї помітно затихало. Але перлистий туман не розходився, і о десятій годині капітан Девенпорт почав непокоїтись.

Вся команда була на своїх місцях, готова, як тільки-но забачить землю, кинутися до вітрил і повернути шхуну під вітер. Бо ж земля десь там попереду, і зовнішні рифи, що круг них клекотіли буруни, могли зненацька виринути з туману, а тоді вже погибель була б майже неминуча.

Збігла ще година. Троє матросів-дозорців пильно вдивлялися в перлисте марево.

- А що, коли ми проминемо Мангареву? - спитав раптом капітан Девенпорт.

Маккой, не відводячи очей з туману, спокійно промовив:

- Тоді попливемо далі. В нас нема іншої ради. Перед нами ціле Паумоту. Ми можемо пливти серед рифів та атолів хоч і тисячу миль. І десь таки приб’ємося до берега.

- Що ж, пливім далі.- Капітан став спускатися на палубу.- Ми, певне, вже минули Мангареву. Бог його знає, до якої нам землі найближче. Я тепер шкодую, що не повернув тоді ще на піврумба,- признався він за хвильку.- Ця клята течія заводить мореплавця.

- Старі моряки прозвали Паумоту «Небезпечним Архіпелагом» почасти через цю саму течію,- промовив Маккой, коли вони вернулися на корму.

- Якось мені довелося мати розмову з одним голінним моряком у Сіднеї,- докинув містер Коніг.- Він мав торговельні справи на Паумоту. Отож він казав, що за страхування тут платять вісімнадцять відсотків. Це правда?

Маккой осміхнувся.

- Правда. І тут взагалі не беруться страхувати. Власники суден щороку скидають двадцять відсотків з вартості своїх шхун.

- Боже мій! - застогнав капітан Девенпорт.- То, виходить, через п’ять років шхуна вже нічого не варта! - Він скрушно похитав головою і промурмотів: - Ну й лихе ж тут море, ну й лихе!

Вони знову ввійшли в каюту поглянути на велику карту, але там було повно чаду, і, задихаючись, вони швидко вихопилися назад.

- Ось острів Моренаут,- показав капітан, розклавши карту на даху каюти.- До нього не далі як сто миль у завітряний бік.

- Сто десять.- Маккой у задумі похитав головою.- Можна спробувати підійти до нього, і тільки це дуже важко. Я можу підвести шхуну до берега, але можу й нагнати її на риф. Погане, дуже погане місце!

- А все-таки спробуємо! - зважився капітан Девенпорт і заходився визначати курс.

Пополудні частину вітрил спустили, щоб, бува, вночі не проминути землі. Під час другої вахти команда знову набралась одваги. Земля, здавалося, була вже зовсім близько, і вранці мав прийти кінець їхнім стражданням.

Ранок настав ясний, з палючим тропічним сонцем. Південно-східний пасат перемінився на східний і гнав «Піренеї» із швидкістю восьми вузлів. Капітан визначив, де саме перебуває шхуна, щедро скинувши на швидкість течії і заявив, що до Моренауту лишилось яких десять миль. Шхуна пропливла десять миль, потім ще десять, зле дозорці на всіх трьох щоглах не бачили нічого, крім вільного безмежного, осяяного сонцем моря.

- Десь тут має бути земля! - кричав їм з корми капітан Девенпорт.

Маккой заспокійливо усміхнувся, одначе капітан, грізно, мов навіженнй, блиснувши на нього очима, схопив секстан і поринув у обрахунки.

- Я так і знав, що не помилився! - майже закричав він, скінчивши лічити.- Двадцять один градус і п’ятдесят п’ять мінут південної широти та один градус, тридцять шість мінут і дві секунди західної довготи. От бачите! Ще вісім миль за вітром. Як там у вас виходить, містере Конігу?

Перший помічник глянув на свої цифри і стиха промовив:

- Широта така сама - двадцять один і п’ятдесят п’ять, але довгота в мене один, тридцять шість і сорок вісім. Виходить, що острів з завітряного боку...

Капітан Девенпорт повітав ті цифри такою зневажливою мовчанкою, що Коніг аж зубами заскреготів і нишком люто вилаявся.

- Назад! - звелів капітан стерничому.- Три румби, й так прямувати!

Тоді знову заходився коло своїх обрахунків, перевіряючи їх. Піт заливав йому лице. Він нервово кусав собі вуса, губи, гриз олівця і дивився на цифри з таким жахом, наче то була якась мара. А тоді хапливо і розлютовано зім’яв у руці пописаний папірець, шпурнув його додолу й розтоптав ногою. Містер Коніг зловтішно осміхнувся, а капітан, прихилившись до каюти з півгодини й словом не озивався. Він зосереджено й безнадійно вдивлявся в завітряний бік.

- Містере Маккою,- нарешті урвав він мовчанку.- Миль за сорок звідси, на норд чи на норд-норд-вест на карті зазначено групу островів, острови Актеон. Які вони з себе?

- Їх там чотири, всі низько над водою,- відказав Маккой.- Перший, Матуері,- на південному сході, безлюдний, входу до лагуни немає. Далі Тенарунга. Там колись була жменя мешканців. Тепер, певне, всі вони відтіля вибрались. У кожному разі, шхуна там не пройде, хіба що човен - усього сажень глибини. Решта два - Вегауга та Теуа-Раро. Мешканців немає, береги дуже низькі, входу немає. Там шхуні годі пристати - запевна погибель.

- Що за морока! - в нестямі вигукнув капітан Девенпорт.- І людей немає, і входу нема! На якого ж чорта існують ці острови? Ну, гаразд,- гаркнув він, як роздрочений тер’єр.- На карті є ще ціла купа островів на норд-вест. Що про них скажете? Чи хоч один з них має вхід