Еміл Вахек - Справа про 19 роялів, Еміл Вахек

Здавалося, що скам'янілий Тикач зараз знепритомніє.

— Це більше як сто моїх місячних заробітків, — прошепотів він. — Тільки в одному мішечку ми маємо трофеїв на двісті тисяч крон. Мабуть, треба було б покликати ще когось із наших.

— Можна покликати навіть двох.

— Це добра рада, покличу двох. Знаєте, чим більше людей буде при цьому, тим менший риск… Але… — він мить подумав, — чим більше людей знатиме про це, тим більше буде розмов.

— Ми зобов'яжемо їх мовчати. Нехай заприсягнуться.

— Це вони зроблять з охотою. Навіть десять разів. І все-таки ще до вечора про це цвірінькатимуть усі горобці в Карлових Варах. Ви, напевне, помітили, що їх тут безліч і вони вміють чудово цвірінькати. Цілком можливо, юначе, що вже й зараз хтось шепче, що ми знайшли великий скарб і ділимо його між собою і що я вигнав людину, яка хотіла подивитися, чи нам щось не прилипло до пальців. Ви забуваєте, юначе, що майже всі чоловіки одружені. І що майже в кожного з них свербить язик. Що їхні дружини вміють витягти з них найпотаємніші думки. І що в тих жінок язики сверблять ще більше, ніж у їхніх чоловіків. І що в них є приятельки. А в тих приятельок також є приятельки. Ні, ні,— додав він рішуче, — присяги нічого не варті.— Потім накинувся на Трампуса: — Доброго клопоту ви мені завдали, нічого не скажеш!

Трампус мовчки згріб камінчики й поклав назад у мішечок. Потім розтулив долоні, потрусив рукавом і для певності ще дихнув на Тикача.

— Як бачите, я не потяг жодного камінчика.

— Нащо ви зробили це, юначе? Як ви зважилися без мого дозволу?

— Щоб ми нарешті зрушили з місця. Тепер зав'яжіть це, поставте хоча б службову печатку і складіть протокол. А тоді розв'яжемо ще ті три мішечки, що залишились…

— Ні, ні! — боронився Тикач. — Але щодо службової печатки, то це непогана думка.

— А я кажу, що розв'яжемо, — наполягав Трампус. — Повинні ж ми знати, що там є. Я вмираю з цікавості. А ви хіба ні?

— Я теж, — погодився Тикач. — Але ж це вибухівка. Я не можу дозволити, щоб у мене на столі валялася вибухівка.

— Ми зробимо це інакше, — мовив Трампус так авторитетно, що Тикач проковтнув свої заперечення. — Спишемо протокол, таємний, у трьох примірниках. Один залишимо собі, другий сховаємо для Клубічка, а третій після його схвалення надішлемо до міністерства. Копії запечатаємо й напишемо, що печатки не можна знімати без нашого дозволу. Але насамперед подзвонимо Клубічкові.

— Так я й знав, — майже вигукнув Тикач. — Навіщо йому дзвонити? Яке діло до цього вашому проклятому Клубічкові?

На превелику силу Трампусові вдалося нарешті переконати Тикача, що Клубічкові є до цього діло. Потім Тикач відрізав печатку з другого мішечка. В ньому було сорок вісім діамантів, чотири з них були більші за той найбільший із першого мішечка; Трампус на око оцінив вартість другого мішечка у двісті вісімдесят — триста тисяч крон.

Тикач видав якийсь дивний звук, а потім майже прохрипів:

— То, виходить, ми вже маємо тут майже півмільйона. — Хвилину він споглядав ті камінчики, мов небезпечні мікроби. — Але ж це просто аморально, — вимовив він, трохи оговтавшись, — півмільйона… А в мене, юначе, зараз лежить у гаманці дев'яносто крон. Дев'ять днів не маю права ковтнути бехерівки… навіть тоді, коли смертельно втомлений.

— Я не маю на це права вже другий місяць, — зауважив Трампус.

Тикач підвів голову. Вигляд у нього був такий, ніби він випив сім чарок бехерівки.

— Що ви сказали, юначе? Ах, так. Але то вже щось інше. — Він погрозив камінчикам. — Я кажу, що це аморально. — Зненацька засміявся. — Отже, ми випередили Клубічка. Адже так, юначе? Куди йому до нас із тими крихтами з консерваторії, ха-ха!

Трампусові вже набридло слухати те його «ми», «ми» й «ми».

— Ви повинні визнати, що мені пощастило.

Тикач уже так звик до думки, що знайдений скарб був їхньою спільною справою, що кинув на Трампуса щиро здивований погляд.

— Тобто як це вам пощастило? Що ви маєте на увазі?

— Адже це я його знайшов, — відрубав Трампус.

— Може, вам і справді так здається, юначе, — відповів різко Тикач. — Ви таки були першим. Власне, майже першим.

— Майже? — вражено запитав Трампус.

— Першим був, коли не помиляюсь, ваш Гашек. Якщо хтось і знайшов, то це він. Знаю, що ви хочете сказати. Що скарб, схований під пеньком, знайшов не той, хто за пеньок зачепився, а той, хто пенька викопав. Це так. Але ж, юначе, ви самі казали, що це було на складі старих речей.

— Ви казали, що тут багато горобців. Звичайно, що за годину після того, як Гашек розповів би, що бачив на складі, це розлетілося б по Карлових Варах. А потім про це довідалися б і вони. І прийшли б по обіцяного «Орфея», — заперечив Трампус.

— Можливо, — погодився зрештою роздратований Тикач. — Це не обов'язково, але події могли б розвинутися саме так. Мені в цій справі абсолютно не щастить. Ви тут довгенько промовляли, а зміст один: «Це знайшов я». Хай буде так. Це ваша знахідка. Якщо хочете, я можу письмово підтвердити. Але знайшли ви це тут, у моїм окрузі.

— Гаразд, не будемо сваритися казна-чого…

— Авжеж, коли б ви мали з цього якусь користь, тоді інша річ. Якби вам перепала якась частка. Хоча б десята. Але вам дістанеться дірка з бублика. Ви знайшли цей скарб, юначе, це правда, але це ваш службовий обов'язок. А тому не одержите нічого. Навіть цих порожніх мішечків. Держава оплачує нам нашу службу— як, це ми тут обговорювати не будемо — і все. Отак-то, юначе: коли щось не вийде, нас вилають і зроблять це охоче. А коли пощастить, то скажуть: «Ти виконав свій обов'язок і до побачення». Про мене, хай і так, хоч я й не матиму права цілий тиждень навіть лизнути бехерівки.