Анрі Шарьєр - Метелик

бачимо кілька сотень людей на двох колесах. Ми заходимо в поліцейський відділок. З великого кабінету, де кожен з одягнених у біле офіцерів поліції має окремий стіл, ми переходимо до сусідньої кімнати з кондиціонером. Там прохолодно. Високий сильний блондин років сорока сидить у кріслі. Він підводиться й говорить по-голландськи. Після короткої розмови комісар каже по-французьки:

– Прошу познайомитися з першим комендантом поліції Кюрасао. Пане коменданте, цей чоловік – француз, він очолює групу з шести осіб, яких ми заарештували.

– Гаразд, комісаре. Ласкаво просимо в Кюрасао як людей, які зазнали кораблетрощі. Як вас звати?

– Анрі.

– Вам довелося пережити дуже неприємний момент через випадок з гаманцем, Анрі, але цей випадок показав вас у вигідному світлі: тепер немає жодного сумніву, що ви чесний чоловік. Я накажу надати вам добре освітлену кімнату з кушетками, щоб ви могли відпочити. Ми доповімо про ваш випадок губернаторові, який дасть відповідні розпорядження. Ми з комісаром свідчитимемо на вашу користь.

Він подає мені руку, і ми виходимо. У дворі доктор Нааль просить у мене вибачення й обіцяє нас підтримати. Двома годинами пізніше нас усіх замикають у великій прямокутній кімнаті, де стоїть дюжина ліжок і посередині довгий дерев’яний стіл з лавами. Через заґратоване вікно ми просимо поліцейського за тринідадські долари купити нам тютюн, папір і сірники. Грошей він не бере, і ми не розуміємо, що він нам каже.

– Цей негр-ефеб, – зауважує Клузіо, – видається таким послужливим. А тютюну досі немає.

Я збираюся грюкати у двері, які якраз відчиняються. Подібний до кулі чоловічок у сірому, схожому на в’язничний костюмі та з номером на грудях, щоб не помилитися, каже:

– Гроші, цигарки.

– Ні. Тютюн, папір, сірники.

За кілька хвилин він повертається, приносить усе замовлене й великий паруючий глечик шоколаду чи какао. Кожен випиває по великій чашці, які нам приніс в’язень.

По обіді за мною приходять. Я повертаюся в кабінет коменданта поліції.

– Губернатор наказав дозволити вам вільно ходити двором в’язниці. Скажіть товаришам, щоб не намагались утікати, бо наслідки будуть для всіх дуже серйозними. Вам як капітанові дозволено на дві години виходити в місто зранку з десятої до дванадцятої, а по обіді – з третьої до п’ятої. У вас є гроші?

– Так. Англійські та французькі.

– Під час прогулянки поліцейський у цивільному супроводжуватиме вас, куди захочете, в місті.

– Що з нами буде?

– Гадаю, ми намагатимемося по одному посадити вас на нафтові кораблі різних націй. Оскільки Кюрасао є одним з найбільших нафтопереробних осередків, де переробляється венесуельська нафта, у нього щодня заходять і виходять від двадцяти до двадцяти п’яти танкерів з усіх країн. Про таке рішення можна лише мріяти, бо так ви без жодних проблем прибудете в потрібні країни.

– Куди, наприклад? Панаму, Коста-Рику, Ґватемалу, Нікарагуа, Мексику, Канаду, Кубу, США та країни англійського підпорядкування?

– Неможливо. У Європу теж ні. Не хвилюйтеся, покладіться на нас, дайте нам можливість допомогти вам освоїтися в новому житті.

– Дякую, коменданте.

Я найдокладніше переповідаю все це своїм товаришам. Як найбільш хитрий у команді Клузіо питає:

– Що ти про це думаєш, Метелику?

– Наразі сам не знаю, тільки здається, що це просто пустослів’я, щоб ми поводилися спокійно й не тікали.

– Боюся, твоя правда, – каже Клузіо.

Бретонець вірить у цей чудовий план. Чоловік із праскою торжествує, кажучи:

– Більше жодних човнів, жодних пригод, це цілком певно. Можна прибути в якусь країну на великому танкері й офіційно в’їхати в якесь поселення.

Леру поділяє його думку.

– А ти, Матюретте?

І цей дев’ятнадцятирічний хлопчак, цей дрібний фраєр, випадково трансформований у каторжанина, це хлоп’я з тоншими, ніж у дівчат, рисами обличчя, каже своїм лагідним голосом:

– Ви гадаєте, що ці квадратноголові поліцейські виготовлять для кожного з нас сумнівні чи фальшиві посвідчення особи? Я в це не вірю. Принаймні вони можуть заплющити очі на те, що ми один за одним нелегально сядемо на борт танкера, який від’їжджатиме, і не більше. І ще: вони зроблять це, щоб позбутися нас без головного болю. Така моя думка. Я в цю байку не вірю.

У місто я виходжу рідко, хіба зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже тиждень, жодних новин. Починаємо потроху нервуватися. Одного дня пополудні бачимо трьох кюре, які разом з поліцейськими по черзі обходять усі камери й кімнати. Вони затримуються довше в сусідній з нами камері, де сидить темношкірий, якого звинувачують у крадіжці. Припускаємо, що вони зайдуть і до нас, тож повертаємося до кімнати й сідаємо на свої ліжка. Вони справді входять до нас утрьох у супроводі доктора Нааля, коменданта поліції й офіцера в білому строї, напевно, морського.

– Це французи, монсеньйоре, – каже французькою комендант. – Вони відзначаються зразковою поведінкою.

– Вітаю вас, діти мої. Сядьмо разом за цим столом, так буде зручніше спілкуватися.

Усі вмощуються довкола нашого столу, зокрема й ті, хто прийшов разом з кюре. У кінці столу прилаштовують табуретку, що стояла перед дверима на подвір’ї, таким чином єпископ добре бачить усіх присутніх.

– Майже всі французи – католики. Чи є серед вас іновірці чи протестанти?

Ніхто не піднімає руки. Я вважаю, що кюре в Консьєржері мене практично охрестив, тож маю право називатися католиком.

– Друзі мої, за походженням я француз, звати мене Ірене де Брюйн. Мої предки були протестантами-гугенотами, які втекли в Голландію, коли Катерина де Медичі їх переслідувала й знищувала. Тож у мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао – міста, у якому протестанти переважають католиків чисельно, але католики повноправно вірують і ходять до церкви. Яке ваше становище?

– Ми чекаємо, доки нас по черзі посадять на танкери.

– Скількох уже відправили таким чином?

– Досі нікого.

– Гм, що ви на це скажете, коменданте? Прошу відповідати французькою, ви добре володієте цією мовою.

– Губернатор щиро прагне допомогти цим людям у такий спосіб, монсеньйоре, але, буду відвертим, наразі жоден капітан корабля не захотів погодитися перевезти бодай одного, зокрема тому, що в них немає паспортів.

– З цього слід починати, коменданте. Чи губернатор міг би як виняток видати кожному з них по паспорту?

– Не знаю. Він нічого мені про це не говорив.

– Післязавтра я відправлю для вас службу Божу. Чи не хотіли б ви прийти висповідатися післязавтра пополудні? Я сповідатиму кожного окремо, сприяючи тому, щоб милосердний Господь простив вам ваші гріхи. Чи можете ви прислати їх у собор о третій годині?

– Так.

– Хотілося б, щоб вони приїхали на таксі або приватному авто.

– Я привезу їх особисто, монсеньйоре, – каже доктор Нааль.

– Дякую, сину мій. Я нічого не обіцяю вам, діти