Жорж Сіменон - Порт у тумані

у колежі Станіслава, цілком вірогідно, що в листі мало йтися про нього… Що ж до грошей… Адже так! Мартіно довелося поспішно покинути шхуну, коли вона сіла на мілину, і дістатися берега плавом… Безперечно, він забув свій гаманець… Ви привезли йому гроші, аби…

Раптом Мегре змінив тему і тон:

— А інші, Мартіно? Чи всі живі й здорові?

Той завагався, але врешті-решт не зміг втриматися від того, щоб ствердно опустити повіки.

— Я не запитую вас, де вони зараз переховуються, бо знаю, що ви цього не скажете…

— Щира правда!

— Що саме правда?

Двері раптом розчахнулися, і почувся розлючений голос мера. Він змінився до невпізнання. Він задихався від гніву. Стискав кулаки, наче мав зараз кинутися на ворога. А погляд його бігав від жінки до Мартіно, від Мартіно до пачки банкнотів, яка так і лежала на столику.

То був погляд, що погрожував, але разом з тим видавав острах або відчуття поразки.

— Що тут правда?.. Що він сказав?.. Яку нову брехню він вигадав? А вона? Вона, яка… яку…

Він не міг вже промовити й слова. Йому перехопило подих. Мегре був готовий втрутитись у разі потреби.

— Що правда?.. Що тут діється?.. Яку змову тут замислили?.. Чиї це гроші?..

Чути було, як старенька чимчикує в сусідній кімнаті, потім кличе курчат з порога, гукаючи:

— Ціп-ціп-піп! Ціп-ціп-ціп!..

Чути було навіть, як кукурудзяні зерна дощем сиплються на гранітні сходинки порога. А потім підбігла сусідська курка, яку стара відштовхнула ногою:

— Йди-но їсти додому, Чорнушко…

А в спальні жодного звуку. Гнітюче мовчання. Мовчання водночас невиразне й зловісне, як небо цього негожого ранку.

Усі вони бояться… Адже вони й справді бояться! Всі!.. Мартіно! Жінка! Мер… Усі вона бояться, кожен по-своєму, якщо можна так сказати… Різні люди, різний страх у кожного!..

Тоді Мегре прибрав урочистого вигляду і мовив вагомо, повільно, як суддя:

— Я виконую доручення прокуратури розшукати й затримати вбивцю капітана Жоріса, пораненого кулею в голову і місяцем пізніше отруєного у власній домівці стрихніном. Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

До цього моменту ніхто не помічав, що в кімнаті нетоплено. А тут раптом усім стало холодно! Кожне слово відлунювало, як у церкві. Враження було таке, ніби ці слова й досі бринять у повітрі.

— … отруєного… стрихніном…

І особливо останнє:

— Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

Мартіно перший похнюпив голову. Очі пані Гранмезон спалахнули, і вона переводила їх зі свого чоловіка на норвежця, з норвежця на свого чоловіка.

Проте ніхто не озвався й словом. Ніхто з них не насмілювався витримати погляд Мегре, що ставав погрозливим.

Дві хвилини… три… Чути було, як за дверима старенька підкладає дрова у вогнище…

Знову пролунав голос Мегре, навмисне суворий, позбавлений будь-якого почуття:

— Іменем закону, Жан Мартіно, я вас заарештовую!

Жіночий зойк. Пані Гранмезон потяглася усім своїм єством до Мартіно, але не встигла повернутися до нього, бо знепритомніла.

Мер розлючено відвернувся до стіни.

А Мартіно тяжко зітхнув від утоми, від безнадії. Він не наважився прийти на допомогу непритомній жінці.

Отже, Мегре нахилився над нею, а потім почав шукати десь поблизу дзбан з водою.

— Є у вас оцет? — спитав він стареньку, визирнувши за двері.

І запах оцту виповнив халупу.

Невдовзі пані Гранмезон опритомніла і, нервово схлипнувши кілька разів, впала в майже повну прострацію.

— Чи ви можете йти?

Вона кивнула на знак згоди. І дійсно, підвелася й пішла, затинаючись майже на кожному кроці:

— Ви підете слідом за мною, панове, адже так? Сподіваюся, що можу розраховувати цього разу на вашу слухняність?

Старенька остовпіла від здивування, коли вони проходили через кухню. Тільки коли вже опинилися надворі, вона підбігла до дверей і закричала:

— Ви прийдете снідати, пане Ремоне?

Ремон! Сьогодні вже вдруге його було названо цим іменем. Він зробив знак, що не повернеться.

Коли вони пройшли вже майже через увесь хутір, Мартіно зупинився перед тютюновою крамничкою, повагався й звернувся до Мегре:

— Прошу вибачити. Оскільки мені невідомо, чи повернусь я сюди коли-небудь, я хотів би не залишати боргів після себе. Я винен тут за одну телефонну розмову, за ґроґ і пачку сигарет.

Мегре розплатився сам. Вони обійшли навколо церкви. На узбіччі роз'їждженої дороги побачили машину, що чекала на них. Комісар пропустив уперед своїх супутників і деякий час вагався, яке розпорядження дати шоферові.

— До Уїстреама. Спочатку зупиніться біля жандармерії.

Поки вони їхали, ніхто не промовив жодного слова. Дощ не вгавав, небо було одноманітно-свинцеве, вітер поступово набирав сили й уже розгойдував мокрі дерева.

Біля жандармерії Мегре наказав Мартіно вийти з машини і дав інструкції бригадирові.

— Замкніть його в камері… Ви за нього відповідаєте. Тут у вас нічого нового?

— Буксир прийшов. Чекають, поки море підніметься досить високо.

Біля порту Мегре зупинив машину ще раз.

Наближався полудень. Робітники шлюзу вийшли на вахту, бо було отримане повідомлення про прибуття пароплава з Кана. Смуга піску на пляжі звузилась, і білопінні хвилі докочувалися майже до самих дюн.

Праворуч зібрався натовп, щоб побачити хвилююче видовище: буксир з Трувіля стояв на якорі ближче, ніж за півкілометра від берега. Шлюпка з буксира повільно, долаючи хвилі, наближалася до «Сен-Мішеля», що його вже наполовину випростав приплив.

Крізь шибки в дверцятах машини Мегре побачив: мер теж спостерігає за тим, що відбувається. Капітан Делькур вийшов із закусочної.

— Все буде гаразд? — запитав комісар.

— Гадаю, що її витягнуть! Уже