Андрій Купріянович Ткаченко - Поєдинок з абвером

Майже весь день підрозділи йшли на схід гірськими стежками, розтягнувшись окремими ланцюжками на кілька кілометрів. У надвечір’я почала псуватися погода: низько опустились густі хмари, закрили сонце, повіяв північний морозний вітер. Завирувала віхола. Йти ставало дедалі важче. Майже через кожні сто — сто п’ятдесят кроків мінялися люди, що прокладали дорогу її глибокому снігу. А командир підганяв:

— Не зупинятись! Швидше вперед!

Тоді ще Морський не знав, що фашистам було не до погоні. Коли гармата підрозділу Кисловського засипали ворожу колону й станцію снарядами там зчинилася паніка. З уст в уста передавалась тривожна звістка: «Росіяни, як завжди перед наступом, ведуть артпідготовку…» Ворожі частини, що розташувалися по навколишніх селах, мерщій підтягувались до Банської Бистриці.

Ніч у горах насувалася швидко. Темрява, завірюха, холод давалися взнаки, Люди брели з останніх сил. Плакали діти. Жінки, що йшли з загоном, тепер виказували бажання лишитися з дітьми десь у селі, а до найближчого було ще далеко.

В цей час із загоном зустрілися лижники Ларіонова. їхній командир доповів Морському результати розвідки.

Гори Козиного Хребта в завірюху завжди небезпечні своїми сніговими обвалами. Це змусило командування загону дещо відхилитися від наміченого маршруту й обійти небезпеку, та незабаром шлях перетнула швидка, глибока річка Грон.

Розвідники доповіли, що її можна перейти лише по залізничному мосту біля села Подканов. Але той міст пильно охороняють гітлерівці. По краях стоять спарені пости, а на відстані 150 метрів у караульному приміщенні — близько двадцяти есесівців. Вони мають кулемет і міномет.

Після короткої наради Морський наказав командирові групи розвідників-захоплювачів Борисові Некрасову знешкодити охорону мосту.

…Пізнього вечора до мосту підійшли шестеро жінок і хлопчина з санчатами і з різними пожитками. З дощатої сторожки висунувся солдат. Висока жінка, кутаючи руки у старій хутряній муфті, обернулася, щось сказала своїм супутницям, взяла за руку хлопця-підлітка й підійшла до вартового.

— Ми городяни, веземо в село одяг, взуття та різні хатні речі, щоб обміняти на харчі. Дозвольте перейти міст.

Есесівець не зразу зрозумів, чого від нього хочуть.

— Геть звідси! — кричав він.

Жінка з хлопцем продовжувала просити й запропонувала фашистові у винагороду медальйон. Той зацікавився, виліз назовні й, присвічуючи ліхтариком, заходився розглядати коштовність.

Хлопець, опинившись позаду охоронця, миттю всадив йому в спину фінку, а жінка сильним ударом в груди звалила гітлерівця на землю. Вона тут же кинулась на другого есесівця, звалила і його, а хлопець заткнув кляпом рот. Підбігла друга жінка, що володіла німецькою. Вона з’ясувала пароль охорони мосту й переодягнулася в солдатський одяг.

Невдовзі «есесівець», який замінив того, що мертвим покотився з насипу, вів через міст «затриманих» — високу жінку з муфтою і хлопчину. «Солдат» весь час посилав ліхтариком на протилежний пост умовні сигнали. Там його зустріли спокійно, і лише придушений зойк вартового забринів у нічній тиші. Шлях туди, де чекала найбільша небезпека, був відкритий.

За умовним сигналом міст перейшли ще три «жінки». Потім переодягнений в есесівця Мірослав Ключар, насвистуючи веселий німецький мотив, спокійно пішов до приміщення, біля якого стояв кулемет. Короткий окрик вартового. Почувши пароль, він попросив закурити. Ключар поволі наблизився, і кулеметник тільки мекнув у дужих руках розвідника.

Незабаром Некрасов та його помічники Іван Мархіль, Антін Немець, Ян Мінера, Ян Мидло та малий Ферко Горак вже були біля караульного приміщення, готові першої-ліпшої хвилини прийти на допомогу Клки чару. А той безборонно зайшов до приміщення, де спали чи дрімали охоронці моста, заволодів їхньою зброєю. Слідом за ним туди зайшли Некрасов, Мархіль, Немець.

Командир групи розвідників-захоплювачів Борис Некрасов голосно, але цілком спокійно наказав по-немецькому:

— Лежати й не рухатись! Хто спробує чинити опір, буде знищений на місці!

Охоронці не відразу зрозуміли, що коїться. В караульному приміщенні стояли озброєні жінки. Несподівано з сусідньої кімнати з’явився з пістолетом в руці єфрейтор і крикнув:

— До зброї!

Це були останні його слова. Автоматні кулі прошили ще двох есесівців, які намагалися чинити опір. Перелякані солдати нерухомо лежали на своїх місцях, Ключар підіймав їх по одному, обшукував і ставив обличчям до стіни.

Через річку, в бік спостерігачів загону, полетіли умовні світлові сигнали.

Невдовзі люди, яких вів Морський в останній рейд на схід, кинулися до мосту й за лічені хвилини перейшли по ньому через бурхливий Грон. Невелика частина гітлерівців, що розташувалася в селі Подканово, була зненацька атакована підрозділами загону і розсіялася.

Надходив новий, день — 18 березня 1945 року. Весняне сонце перемогло хуртовину. Його тепло гріло людей. А вони поспішали назустріч уже добре чутній фронтовій канонаді. Артилерійський гуркіт Червоної Армії запалював серця радістю, надавав сили.

Ополудні загін Морського в районі словацького містечка Брезно перейшов лінію фронту і з’єднався з військами 7-ї гвардійської армії генерала Шумилова 2-го Українського фронту.

А наступного дня Кисловський і Артинський доповідали Морському, що завдання Центру виконано: 482 військовополонених угорців, об’єднаних у військову частину, переведено через лінію фронту. То був дуже ризикований хід: радянські розвідники вели колону угорців до фронту нібито для поповнення гітлерівських військ, що готувалися до оборони.

Вихори пожеж і чорного попелу вже нуртували на вулицях столиці третього рейху. Задимленим Берліном хлопці з Підмосков’я, Сибіру, України та інших місць, яким випало пройти шлях від Волги і Кавказьких гір до Східних Альп і Берліна, вели незліченні колони полонених німців. Серед тих, що добровільно склали зброю, чи поміж тими, хто відлежувався в німецьких госпіталях, був і особистий уповноважений штандартенфюрера СС і шефа управління спеціального відділу «Зондерштабу-Р» Пайчера обер-лейтенант Рауль Шлезінгер.

Тамуючи в грудях біль тяжкої рани від осколка англійської бомби, Шлезінгер лежав на нарах того самого карлхорстського табору військовополонених, де не так уже й давно відшукав земляка Олександра Криворученка й, нарешті, через нього відновив утрачений зв’язок із своїм Центром.

«Як час і обставини