Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

І спалахнув жорстокий бій урозсип (так, приблизно, можна його назвати) між сотнею поселян, які лишилися в розпорядженні Атієнси, і двома тисячами чотирмастами французьких карателів.

Кинувши виклик і зав’язавши бій, лапесці почали відступати, за звичаєм маврів, щоб утягти ворога в непрохідні гірські хащі.

І ворог дав заманити себе в пастку! Правда, його грізна зброя майже знищила жменьку відважних, та правда й те, що французи платили за кожного з них десятьма своїми смертями!

Стрімкі скелі, зелені урвища, хащі і провалля були всіяні трупами французів…

Наполеонівські війська спіткала тут одна з тих маловідомих поразок, яких стільки зазнали вони в Іспанії. Поразки ці не знаходили відбиття в офіційних повідомленнях про великі битви, проте в кінці війни за незалежність вони склали величезну цифру в півмільйона вбитих чи пропалих безвісти на нашому півострові солдатів імперії.

Завершимо нашу розповідь.

Атієнса — або Атенсіа[62], як вимовляє своє прізвище сам сеньйор алькальд, додаючи собі тим сили, — непереможний вугляр, який дав дві битви військам Бонапарта протягом чотирьох днів, стоїть на височенній скелі, оточений французами, відрізаний від усього світу, вкрай зморений. Він загнав у мушкет останній набій і стоїть з перев’язаною ще з битви п’ятнадцятого числа головою, поранений у груди, скривавлений, заткнувши за пояс жезл — символ своєї влади, — як то роблять погоничі з батогом, і голосно, дико регоче у відповідь на вимоги французів здатися, й регіт той луною котиться по здибленій землі гірського пасма, відлунюється в проваллях.

Сотні куль свистять навколо нього, та вугляр — легкий, гнучкий, прудкий, мов тигр, — для куль недосяжний: він то пригнеться, то відскочить убік, то заклякне на місці, то скулиться, а то підстрибне вгору, перебіжить з місця на місце, однаково страшний як у захисті, так і в стрімкому нападі.

Останній постріл: Атієнса описує півколо своєю грізною зброєю, наче хоче посікти гору кулями; в цю мить куля влучає йому в живіт. У відповідь — страхітливий рик. Алькальд знає, що має вмерти; глянувши гнівно на непотрібний уже мушкет, шваркає ним об камінь, дістає з-за пояса відомий уже нам жезл і кричить полковникові, який каліченою іспанською мовою пропонує йому здатися:

— Я не здаюся! Я — Лапеса, а Лапеса ліпше загине, а не скориться.

І, переломивши свій жезл, алькальд жбурляє його в обличчя французам, а сам кидається на гострі скелі провалля, і міцні, мов бронза, кістки його трощаться на тисячі уламків.

Навіть труп його не дістався ворогові!

Лапеса вже в руках французів.

Щасливу звістку приносить генералові Годіно керівник каральної експедиції.

— Скількох полонених взяв? — питав його Годіно. — Їх треба повісити, щоб дати урок усій окрузі!

— Взяв лише двох: діда та хлопчиська! В усьому селищі не знайшов більше ворогів! — відповідає полковник, опускаючи очі.

Годіно не може не висловити свого захоплення діями горян: вони повелися, як класичні герої античності, як спартанці. Проте, все-таки наполягає на тому, щоб повісити отих двох кволих полонених…

Наші батьки багато разів розповідали нам подробиці тієї страти.

Та ми розповімо швидко…

Перу важко затримуватися на тих подробицях, занадто нелюдські вони.

Шию хлопчика затягли мотузкою і скинули його з балкона міської ради на Великій площі Гуадіса.

Мотузка урвалася — стара, очевидно, була, — і хлопчик упав на бруківку.

Розірвану мотузку зв’язали; бідне створіння знову підняли і повісили. Мотузка вдруге луснула.

Хлопчик лежав на бруківці без руху. Він не був мертвий, просто руки й ноги в нього були потрощені.

Тоді один драгунський офіцер, бачачи, що хлопчика втретє хочуть повісити, не стерпів, підійшов до нещасного… і розніс йому голову пострілом з пістолета.

Переможці, наситивши свою лють (на цей день принаймні), милостиво зволили простити недужого старого, на очах якого все це творилося: він скорчився біля підніжжя колони, чекаючи своєї черги на зашморг…

Отже, старого відпустили на волю. Хитаючись, він побіг з площі до свого селища, де й умер з журби тієї ж самої ночі.

Хлопчик, страчений в Гуадісі… був його онук!

«Першого травня прилітають ластівки» — так споконвіку кажуть в Іспанії, бо щороку саме цього дня повертаються в наші землі, вірніше — в повітря, юрки та ластівки з зимової мандрівки до Африки. Але ніхто досі не сказав, і я напевне це знаю, що більш гарного, сяючого, чарівного дня, ніж день першого травня тисяча вісімсот чотирнадцятого року, ніколи не бачили, та й не побачать ластівки, повертаючись на мури Таррагони до своїх старих гнізд.

Здавалося, що море, блакитне і спокійне, мов небо, простяглося до самого краєчку землі й переходило у вічність, у безмежність. Поле всміхалося пестливому сонцю, віддячувало йому пишним квітом, а це несхибна ознака і передумова багатого врожаю. Всюди буяло життя, прискало п’янким подихом весни, вже закоханої в літо…

Та не лише в цьому були чари весни того незабутнього дня. Птахи прилетіли, настав місяць цвітіння, завтра — Друге травня. І душу кожної людини в місті сповнювало високе, щасливе почуття гордості за