Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

— Але ж у них кіннота… — зауважив хтось із стрільців.

— Кажу ще раз — сили рівні! — твердо відказав Мануель Атієнса. — Ану, Хасінто, вдар у барабан… Вперед, за Іспанію! Хвала святій діві!

Хасінто подав довгожданий сигнал, і хмара каменюк та куль накрила французів, змусила їх зупинитися.

За мить французи відповіли щільним вогнем і вивели з ладу п’ятеро лапесців.

— Припинити вогонь! — наказав алькальд. — Вони ще далеко, а у нас мало пороху. Хай ближче підійдуть… Пам’ятайте, гармата вступить у бій в останню мить. І поки я не кину капелюха, не запалюйте гнота. А ви, сеньйори, чи не замовкли б! Займіться краще пораненими.

— Французи знову рушили!

— Дарма!.. Спокійно!

— Вже ціляться!

— Лягай!

Другий залп розбився об дубові стовбури. Кроків двадцять відділяло вже французів від обложеного війська. Піхота розступилася, стала по обидва боки дороги, пропускаючи кінноту.

— Вогонь! — пролунав, як постріл, голос алькальда. Він підкинув вгору капелюха і гордо випростався під кулями на весь зріст.

І почалося щось невимовно страхітливе.

Французи та іспанці водночас дали залп, засипаючи землю трупами. Кіннотники скористалися з моменту і підкотилися під самісіньку стіну з дубових стовбурів, маючи намір, без сумніву, проскочити її на своїх баских, гарячих конях; сотні каменюк сипалися на коней та вершників, а ті, своєю чергою, кидалися рубати направо та наліво. І серед цього людського виру, згуби, вихору, сум’яття громовицею вдарив раптом гарматний постріл, несучи смерть як обложникам, так і обложеним.

Від пострілу гармату розірвало; вона вивергнула картеч в усіх напрямках — уперед, назад, в усі боки. Дубовий ствол гармати розлетівся на тисячі трісок — вони свистіли, розтинаючи повітря. Від вибуху величезної кількості пороху могутні стовбури, на які гармата спиралась, розкотилися і почавили як іспанців, так і французів. В цьому хаосі змішалося все: дим, порох, рик, зойки, іржання, полум’я, кров, пошматовані трупи. Дощем сипалися кулі, каміння, одірвані шматки тіл. Усе, що можна було кидати, чим можна бити, пішло в хід. Коні ставали дибки, били копитами. Градом сипалися удари київ. Лапесці, які ще трималися на ногах, били наосліп — своїх, чужих; стріляли з пістолетів, кололи кинджалами, били камінням, знизу, згори, з усіх боків, наче кінець світу настав. Серед тієї бурі, серед того пекла пролунали водночас сигнал французької сурми до відступу та барабан лапесців, що бив тривогу. А над усім отим нуртовищем, перекриваючи гуркіт, невтримно котився заклик могутнього вугляра, непереможного алькальда, неприступного Атієнси:

— Нема їм пощади, хлопці! Щоб жодного не залишилося! Вже мало їх мусить бути!

І справді, їх було мало, таж правда й те, що іспанців залишилося ще менше. Дубова гармата завдала більше втрат лапесцям, аніж французам.

Але оскільки французи не знали, які ще несподіванки тримають у запасі дияволи-лапесці, оскільки не знали також числа оборонців і були добре настрахані, то думали вони лише про те, як би врятувати свою шкуру. І французи відступили, і відступ їх дуже нагадував втечу: розрізнено, в безладді бігли вони, переслідувані селюками, у яких залишилося тільки каміння для пращ та кілька набоїв. Французька кіннота чавила свою піхоту, солдати вже не корилися наказам офіцерів.

Побиті, поранені, обпалені порохом, чорні від крові, поту й пилюки, полишивши сотню своїх у Лапесі та на шляху, вступили до Гуадіса о восьмій вечора покорителі Єгипту, Італії, Німеччини, переможені цього разу слабкими силами пастухів та вуглярів.

Кривава драма, про яку ми розповіли, не могла завершитися щасливо.

Уяви собі, читачу, який вражений був генерал Годіно, як розлютувався він, дізнавшись про те, що сталося в Лапесі.

— Каменя на камені там не полишу! — скипів мстивий галл…

І через чотири дні в напрямку селища, яким правив Атієнса, виступили дві тисячі чотириста до зубів озброєних карателів, під командуванням полковника. В їхньому обозі було стільки припасів і таке спорядження, наче йшлося про облогу міцної фортеці.

Оте численне військо побачило Лапесу о дев’ятій годині ранку.

Нікого не здибали французи дорогою; жоден постріл, жоден камінь їх не поцілив. Пустка, німа тиша оповили скривавлене селище.

Зруйнований мур з дубових колод так і стояв розбитий, не калатали дзвони, б’ючи на сполох… Грізною пересторогою того, що пізніше чекало завойовників у Росії, мала б стати для них Лапеса. Лапеса обезлюдніла точнісінько так само, як Москва, коли ввійшов туди Наполеон Великий.

Вовки, наситившись м’ясом, пішли в ліси та гори.

Лише кілька нещасних дівчат, які спустилися з гір у свої покинуті домівки, щоб узяти якусь поживу для біженців, забилися в кутки церкви в надії, що там їх не посміють зачепити прославлені завойовники…

Та горенько! Де там! Замість міцних, сильних чоловіків, яких належало звоювати, примхлива доля підсунула французам на поталу тендітних дівчат, прирекла невинність на знущання, цнотливість на безчестя і жалобу.

Відвернімо очі від того паскудства, стільки разів повтореного славними завойовниками Європи під час їхнього кривавого панування в Іспанії! Прокляття й ганьба тим, хто зловживав перемогою! Хай завжди горить земля під ногами загарбників!

Вдоволені, бундючні поверталися в Гуадіс герої, ведучи з собою немічного, кволого діда, якого знайшли в хижі, та підлітка, який доглядав старого: то були єдині полонені, взяті під час цього гучного походу. Тим часом одна згорьована втікачка принесла в гори звістку про те, що трапилося в селищі. Звістка ця кинула в дорогу доведених до шалу батьків, братів та наречених. Лавиною скотилися вони з гір.