Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

батьківщину, за свій народ, відчуття нового розквіту, відродження… Ледве п’ятнадцять днів минуло, як запанував мир в Іспанії, і це після шести років безперервної боротьби! Війна за незалежність, епопея, героями якої були наші батьки, завершилася. Наполеонівські генерали дременули з Іспанії разом зі своїми військами і своїм пихатим королем, володарем стількох націй. Чистою маячнею був його намір підкорити іспанців. На всьому півострові вже не лишилося жодного чужоземного солдата!

Отож наша знекровлена, розтерзана батьківщина перепочивала, купаючись у сяйві яскравого сонця, як той чоловік, що, видужуючи від хвороби, встає зі свого ложа, витримавши довгу боротьбу зі смертю. Зворушлива, велична хвилина! Дзвони знову закликали побожних людей до спалених, сплюндрованих церков… Дим залитих кров’ю домашніх вогнищ знову здіймався до вже спокійного неба… А вітер часом доносив прадавні народні пісні… Звитяжні борці за незалежність батьківщини кидали зброю і поверталися до роботи — вони втратили дітей, братів, батьків, та в горі своєму втішалися думкою, що вдалося відстояти землю, на якій народилися їхні рідні, землю, яка бачила їхню смерть. Від Сан-Себастьяна до Кадіса, від Лa Коруньї до Херони сміялося все, раділо і смутніло в своїй святій журбі; люди згадували численні подвиги, здійснені в тій чи іншій провінції, місті та селі в ім’я того, щоб скинути чужоземне ярмо: дякували богові за перемогу, возносили молитви за полеглих, відбудовували, а то й заново будували міста в надії діждатись кращих днів, аніж їх зажили героїчні мученики, які полягли за батьківщину!

II

Саме того ранку з церкви Санто-Домінго в Таррагоні вийшли мужньої постави хлопець і напрочуд гарна дівчина, вдягнені просто і зграбно, як одягаються заможні люди середньої верстви. Вони нещодавно побралися.

Разом з ними вийшов той самий священик, який обвінчав їх минулого тижня. Він привітно всміхався і був такий гордий та задоволений, наче закохане подружжя завдячувало своїм щастям саме йому.

Молодята й справді були дуже йому зобов’язані. Клара і Мануель втратили свої родини в день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року, коли генерал Сюше взяв приступом Таррагону. Пізніше, наприкінці кампанії 1813 року, Сюше, якому наступали на п’яти, знову пройшов через місто, висадивши в повітря його укріплення й чимало будинків. Один з них належав нотареві, в якого зберігалися всі документи на майно Мануеля, що на той час утік з Кларою та її матір’ю з міста. Протягом одного-двох жахливих днів загинуло більше половини жителів Таррагони, і коли бідолашний сирота повернувся додому, щоб віддати все, що має, двом безталанним жінкам, то виявилося, що не залишилося нікого, хто б знав Мануеля, а тим більше міг засвідчити його право на батькове майно. Отоді й з’явився в зруйнованому місті цей доброчесний священик, який знав Мануеля з дня народження, бо завжди був їхнім парафіяльним священиком; він і хрестив його, і вчив читати. І от, завдяки нотаріально завіреним свідченням старого слуги господнього, Мануель (який вже почав жебрати!) наступного дня розбагатів.

Через кілька тижнів він одружився з Кларою.

Ну, а про Кларину матір ви скоро дізнаєтесь з нашої короткої і правдивої оповіді.

III

— Отже, діти мої, скажіть… Про що, власне, йдеться? — запитав священик біля дверей церкви.

— Йдеться, сеньйоре священику… — журно промовила Клара, — про те, що ми хочемо довірити вам одну таємницю…

— Таємницю!.. Мені! Та хіба ж ви не сповідалися мені сьогодні вранці?..

— Так, сеньйоре… — ще журливіше відгукнувся Мануель, — але ж наша таємниця — не гріх.

— А, так! Це інша справа.

— Менш за все наш гріх… — прошепотіла молода.

— Та вже ж щось там недобре є, коли ви вдаєтесь до бідолашного старого!.. Ну, побачимо!.. То що ж там таке?

— Кажи ти… — попросила Клара чоловіка.

А той лише додав:

— Нічого!.. Ходімо… Ранок такий гарний: пройдемося трохи, і там, на тому самому місці, ми все розповімо.

— На якому місці?

— Нічого!.. Ходімо… — повторила Клара, тягнучи падре за сутану.

Падре охоче згодився на прохання молодих, і вони попрямували за місто.

За якихось тисячу кроків від околиці на березі річки Франколі Мануель зупинився:

— Мабуть, тут…

— Ні… ні… — зауважила Клара. — Трохи далі.

— Справді… Он на тому повороті, де сидить на березі жінка.

— Мовчи!.. То ж моя мати!

— Як мати?

— А так… Я певна! Вона, як завжди, вийшла вранці з дому і не схотіла, щоб хтось з нею йшов… Дивись-но, куди придибала бідолашна! Не дивуйтеся, сеньйоре священику, ви ж знаєте, що нещасна слаба на голову. Після тієї ночі вона часто втрачає розум!

Усі троє підійшли до жінки, яка сиділа на березі, на голій землі, втупивши очі в бистрі води Франколі.

Стара була поважна жінка, лице мала сухе, суворе, очі чорні-чорнющі, а волосся біле й густе — каталонська мати, одне слово, рішуча і м’яка, лагідна й грізна.

— Який гарний день, мамо! — промовила Клара, обіймаючи матір, щоб трохи розважити її.

— Яка жахлива ніч, доню! — відказала бідолашна.

— Послухайте, сеньйоре священику, як усе було… насилу проказав Мануель, відводячи його трохи далі від жінок.

IV

— Отут… — показав Мануель на річку, —