Педро Антоніо де Аларкон - Трикутний капелюх

в оцих хвилях, які за п’ять років знесли стільки крові, покоїться, сеньйоре священику, мученик, жертва боротьби за незалежність Іспанії, який прожив на світі всього п’ятнадцять місяців… і якому, хоч він був ще немовля, завдячують життям і щастям ці двоє сердець, що їх ви з’єднали. Я не кажу про Кларину матір, бо хоч вона теж завдячує життям тій святій дитині, та радше була б загинула разом з нею. Ви ж бачите, що діється з нещасною!

Вас дивує, отче, що в свої п’ятнадцять місяців невинне створіння могло стільки зробити для своєї сім’ї! Розумію… Я й сам не лише дивуюся, а й умираю з сорому за себе! Та ось подивіться, що в мене залишилось з тієї ночі!

І Мануель простяг до священика ліву руку, жахливо спотворену довгим і глибоким шрамом.

— В п’ятнадцять місяців, так!.. Він умер в п’ятнадцять місяців, і його життя не було безплідне, не було марне! Багато хто живе довгі роки, не зробивши стільки добра людям! Господь помістить його, без сумніву, не серед ангелів, а серед мучеників і героїв!

Ви вже знаєте, який сумний був день двадцять восьмого червня тисяча вісімсот одинадцятого року. Але ж ви потрапили в полон під час штурму четвертого травня і не бачили того жаху, що діявся в місті. Ви не бачили, як за десять годин загинуло п’ять тисяч іспанців, не бачили, як палали будинки і храми, не бачили, як розстрілювали беззбройних дідів і кволих жінок, не бачили, як паплюжили цнотливість дівчат, гідність матерів, обітниці послушниць!.. Не бачили розбою й п’яного розгулу впереміш з розпустою та різаниною! Не бачили, зрештою, одного з найбільших «геройських» подвигів покорителів світу, героя нашої доби, напівбога Наполеона!

А я бачив усе! Я бачив, як хворі вставали зі смертного ложа, тягнучи простирадла, мов савани, і гинули від рук чужоземних солдатів на порозі тих самих спалень, де за день до того їх соборували! Я бачив на цій вулиці розпростерту жінку з відрубаною головою, а до неї притулилося немовлятко і ще смоктало молоко з грудей вбитої матері! Я бачив чоловіка, прив’язаного до весільного ложа, де чинили наругу над його дружиною! І дітей бачив, що захлиналися сльозами від жаху, і розпач бачив, і невинність, яка накладала на себе руки, і знущання над трупами! О! Хай буде проклята зброя чужинців!

Батько мій і брати загинули того чорного дня… Щасливі!

Тяжко поранений в руку, зайвий на полі бою, я знайшов притулок в будинку Клари.

Вона стояла на балконі, серце її краялося з жалю, вона тремтіла за моє життя і ризикувала своїм, чатуючи — може, я промайну вулицею.

Я зайшов; але ті, що мене переслідували… побачили її… А вона ж така гарна!

Дикий переможний рик і брутальний регіт були салютом красі. А за хвилину сокира і вогонь висадили наші двері. Ми пропали!

Кларина мати з отим безталанним хлопчиком, що спочиває нині під цими хвилями, сховалася разом з нами в цистерні, такій собі домашній водоймі. Цистерна була дуже глибока і суха, бо вже кілька місяців не було дощу. Дно цистерни мало площу вісім квадратних вар[63], туди вела довга підземна галерея. Цистерна звужувалася, догори, наче отвір криниці, і виходила якраз на середину двору, а над отвором до залізної арки було підвішено блок, щоб діставати воду двома відрами…

Хлопчика звали Мігель, він був Клариним братом, меншим сином нещасної жінки, яку французи недавно зробили вдовою.

У цистерні ми могли врятуватися всі четверо, і вже думали, що врятувалися. Ніхто не тільки б не здогадався, що ми можемо бути в такому місці, а й навіть що така схованка взагалі існує! Згори цистерна видавалася звичайною криницею. Французи напевне вирішать, що ми втекли по даху…

Невдовзі вони саме так і казали, страшенно нас кленучи, коли відпочивали в холодку того самого двору, посередині якого була цистерна.

Так… ми думали, що врятувалися! Клара перев’язувала рану; мати годувала груддю Мігеля, а я, хоч і тремтів від холоду в лихоманці, однак відчував себе щасливим і всміхався…

Раптом ми зрозуміли, що французи, змучені спрагою, намагаються витягти воду з цистерни, де ми сиділи…

Уявіть собі, що ми відчули цієї миті!..

Ми відсунулися вбік, дали спуститися відру аж до дна.

Усі затамували дух.

Відро знову підіймалося…

— Тут сухо! — сказали французи.

— Але ж там має бути вода! — вигукнув хтось.

«Вони вже йдуть!» — майнула думка у Клари, в її матері та в мене.

— А що, як вони там? — почулася каталонська мова…

То був зрадник, офранцужений, сеньйоре священику! То іспанець ніс нам погибель!

— Дурниці! — заперечив француз. — Вони не могли залізти туди так швидко!

— Справді… — відказав зрадник.

Вони не знали, що до цистерни вела вже згадувана підземна галерея, вхід до якої, добре замаскований в долівці темного льоху, що містився трохи віддалік, було дуже важко знайти. А ми зробили дурість, замкнувши на ключ залізний щит, який відрізав цистерну від галереї, і тепер не могли відімкнути його, не наробивши шуму!..

Отже уявіть собі наш розпач: надію і жах від почутого, адже нападники говорили над самою криницею… Скоцюрбившися в своїх кутках, ми бачили, як рухалися тіні від їхніх голів на світлому кружечку сухого дна цистерни!.. Кожна мить здавалася нам вічністю…

І раптом… заплакав Мігель!

Та тільки-но він писнув, як мати притисла до грудей личко дитини і придушила той зойк, що