Анна Зегерс - Сьомий хрест

Ріка з буксирними пароплавами, які опускали труби, щоб пройти під мостами, протилежний берег із світлою смугою піску й рядом низеньких будинків, схили Таунусу вдалині — все це Георг побачив з тією надзвичайною виразністю, якої набирає місцевість у фронтовій зоні, під час великої небезпеки, коли всі обриси стають чіткі й опуклі, що, здається, починають трепетати. Ще на ринку Георг боявся, що йому забракне сил дійти до річки. Але тепер, коли він вирішив якнайшвидше вибратися з міста і години зо три йти проти води берегом Рейну, він відчув, що кволість його починає зникати, а земля, по якій він ступає, немов твердішає.

Він перебрав у пам’яті все, що сталося за останні кілька годин: «Хто мене бачив? Хто може мене описати?»

Тільки-но його опанували ці думки, як він одразу ж відчув себе пропащою людиною. Страх виникає тоді, коли якесь одне уявлення раптом заступає всі інші. І от на тихій доріжці, де ніхто не йшов за ним, страх упав на нього, мов грім з ясного неба. Його немов почала тіпати пропасниця, яка поволі стихала. Георг сперся на парапет. На якусь мить небо й вода перед ним потемніли. Потім це минулось, і Георг знову побачив світ у сяйві вранішнього сонця: над спокійною водою шугають чайки, і тиша, що залягла довкола, поглинає їх тужливе квиління. «Вже осінь, — подумав Георг, — чайки прилетіли».

Біля нього ще хтось сперся на парапет. Георг окинув поглядом сусіда: човняр у темно-синьому светрі. Якщо хтось стане тут біля парапету, він недовго стоятиме сам, зараз же один по одному підійдуть інші люди: вільні від роботи човнярі, рибалки, яким набридло сидіти з вудкою, старі діди. Потоки води, легкокрилі чайки, вантажники, що бігають туди й сюди по трапу, — усе це рухається для них, а вони стоять собі й дивляться. Біля човняра вже зібралося чоловік із шість.

Скільки коштує така куртка? — спитав човняр.

— Двадцять марок, — відповів Георг. Він хотів піти, але це запитання наштовхнуло його на одну думку.

На дорозі під парапетом з’явився товстий, майже зовсім лисий човняр.

— Алло! Гей! — крикнули згори. Він підвів голову, засміявся і схопив за ноги човняра, що стояв нагорі. Той міцно вперся ногами. Раз-два — і товстун, хоча й мав чималу вагу, підтягнувся на руках і просунув велику лису голову між ногами човняра. Посипалися привітання:

— Як ся маєте?

— Живу помаленьку! — відказав новоприбулий; він говорив з голландським акцентом.

З боку міста простував маленький чоловічок з вудочками й відерцем, яким діти граються в піску.

— А ось і наш Щупачок, — сказав товстун. Він розсміявся, бо Щупачок з своїми вудками і дитячим відерцем був для нього така ж невід’ємна частина цього рибного місця, як сонячне колесо в міському гербі.

— Хайль Гітлер! — крикнув Щупачок.

— Хайль Щупачок! — крикнув голландець.

— От ми тебе й впіймали, — сказав хлопець, у якого ніс скривився від удару кулаком, хоч здавалось, що він от-от стане на місце. — Ти ж купуєш рибу на базарі.

Звернувшись до голландця, хлопець спитав:

— Що новенького на білому світі?

— Ну, на білому світі завше щось буває новеньке, — сказав голландець, — але й у вас теж дещо трапилось.

— Ну, у нас усе йде мов по писаному, — сказав хлопець з кривим носом, — усе як по маслу. Нам тепер, щиро кажучи, вже не треба ніякого фюрера. — Всі здивовано втупилися в нього. — Ми вже маємо одного такого, що нам увесь світ заздрить. — Усі розсміялися, крім нього самого. Він провів великим пальцем по носі.

— Вісімнадцять марок? — спитав Георга човняр.

— Я сказав — двадцять, — відповів Георг. Він опустив повіки, бо йому здавалося, що він зрадить себе блиском очей.

Човняр помацав куртку.

— Добре носиться? — спитав він.

— Добре, — відповів Георг, — тільки не дуже гріє.

Отакий вовняний светр тепліший.

— Наречена щороку плете мені такі.

— Отже, любить, — сказав Георг.

— Хочеш, поміняємось?

Георг примружив очі, наче розмірковуючи.

— Може, поміряєш?

— Ходім до вбиральні, — сказав Георг. — Хай собі сміються. Вони не повинні бачити, що в нього немає сорочки під курткою.

Коли вони помінялися, Георг скоріше побіг, ніж пішов далі берегом Рейну. А човняр, поважно випроставшись, вийшов з убиральні й рушив назад до парапету, взявшись однією рукою в бік, а другу піднявши для привітання. На його широкому обличчі була написана впевненість, що йому вдалося спритно обдурити ще одного простака. «Залишатися в ній далі було небезпечно, — подумав Георг, — та й мінятись — теж небезпечно. А втім, тепер уже пізно про це думати».

Раптом хтось поруч гукнув:

— Гей! — Із своїми вудочками й відерцем, легко, мов хлопчик, підстрибуючи, підійшов Щупачок. — Куди ви йдете? — спитав він.

Георг показав просто перед себе:

— Отуди, берегом Рейну.

— Ви не тутешній?

— Ні, — відповів Георг. — Я тут лежав у лікарні. Я йду до родичів.

Щупачок сказав:

— Як ви нічого не маєте проти мене… Я напрочуд компанійська людина.

Георг промовчав. Він ще раз скоса глянув на Щупачка.

Георг з дитинства намагався перебороти в собі дивне почуття тривоги, яке щоразу поймало його, коли він стрічав людину з якоюсь тілесною чи духовною вадою. Тільки Валлау вдалося остаточно розвіяти це почуття: «Ось тобі живий приклад, Георг, як людина до цього доходить».