Анна Зегерс - Сьомий хрест

Відтоді не минуло й півгодини. Зараз у нього вже не було жодної надії, але й без надії він до останку боротиметься за свою волю. Для цього треба спуститися на дах сусіднього будинку. Обережно й повільно він сковзнув униз похилим дахом до маленького, вмурованого в стіну димаря біля самої решітки. Йому здавалося, що його не завважили. Коли ж він глянув через решітку вниз, то побачив густий натовп, що оточив квартал. Він зрозумів, що це кінець. Адже ті люди й зібралися в провулках, щоб не дати йому втекти.

Тепер Беллоні бачив перед собою ціле. місто, Майн, заводи Гехста і. схили Таунусу. В широкому мереживі вулиць і провулків натовп, що зібрався внизу, видівся йому лише маленьким чорним кільцем навколо масиву будинків. Безмежний ясний простір, здавалося, чекав від нього такої майстерності, якої годі йому було досягти. Може, спробувати злізти? Чи, може, просто чекати? Прояв страху так само, як і прояв мужності — безглуздя. Але не був би він Беллоні, аби не обрав із двох безглуздь останнє. Він спустив ноги і дотягнувся ступнями до решітки.

Беллоні помітили ще тоді, коли він сидів за другим димарем.

— В ноги, — сказав один з двох хлопців, що ховалися за вивіскою на краю даху сусіднього будинку. Другий прицілився і, переборовши легку нудоту, чи, може, просто хвилювання, вистрілив, як йому наказав перший. Потім обидва спритно й сміливо вилізли на дах готелю позаду Беллоні, бо той, незважаючи на біль, не тільки не випустив з рук решітки, а ще міцніше вчепився в неї. Тоді переповз через ріг даху, залишаючи за собою кривавий слід. Ще раз зібрав усі сили і перекинув своє тіло через низеньку решітку раніше, ніж вони встигли схопити його.

Він упав у двір готелю, і глядачам довелося розійтись, так і не побачивши нічого надзвичайного. Але у домислах гультяїв, у збуджених розповідях жінок він ще довго ширяв над дахами, — напівпривид, напівптах. Коли Беллоні помер у лікарні — він дотягнув до полудня, — про нього усе ще сперечалися.

— Вам треба лише констатувати смерть, — сказав молодий лікар до старшого. — Не думайте про ноги. Адже він помер не тому.

Переборовши легке почуття відрази, старший зробив так, як наказав йому молодий.

Було о пів на одинадцяту ранку. Причетникова дружина, на чолі цілої армії прибиральниць, порядкувала згідно з твердим планом, встановленим у Майнцському соборі.

За цим планом протягом року чепурили весь собор.

Простим прибиральницям доручались, проте, лише певні ділянки — плити, стіни, сходи, лави. Національні святині німецького народу чистили м’якими віниками та пилососами складної системи самі причетникова мати й дружина.

Тому вузлик за могильною плитою одного з архієпіскопів знайшла жінка причетника. Краще б Георг був запхнув його під лаву.

— Поглянь-но на це, — сказала дружина причетникові Дорнбергеру, що саме вийшов з ризниці. Причетник подивився на підозрілу знахідку, швидко зміркував щось про себе і гримнув на дружину:

— Роби своє діло!

Потім пішов з вузликом через двір» до єпархіального музею.

— Отче Зайтце, — сказав він, — подивіться-но.

Священик Зайтц, теж чоловік років шістдесяти, розгорнув вузлик на скляній вітрині, в якій на оксамиті лежала колекція хрестильних хрестів, кожний за номером і датою. З вузлика випав якийсь брудний клапоть. Отець Зайтц підвів голову. Вони подивились один одному в вічі.

— Навіщо ви мені принесли це брудне лахміття, дорогий Дорнбергере?

— Моя жінка, — сказав причетник повільно, щоб священник Зайтц мав час подумати, — тільки що знайшла його за епіскопом Зігфрідом фон Епштайном.

Священик здивовано поглянув на нього.

— Скажіть, Дорнбергере, — промовив він, — що ми, бюро знахідок чи єпархіальний музей?

Причетник підійшов до нього ближче і тихо спитав:

— А може, віднести оце до поліції?

— До поліції? — перепитав священик з щирим подивом. — А хіба ви несете до поліції кожну шерстяну рукавичку, знайдену під лавою?

— Сьогодні вранці розповідали… — пробурмотів причетник.

— Розповідали, розповідали… Мало вам ще розповідають. Може, ви хочете, щоб завтра розповідали, ніби у нас в соборі люди переодягаються? А запах який! Знаєте, Дорнбергере, від цього ще можна чогось набратися. Я б усе це спалив. Мені, проте, не хотілося б палити цю гидоту в моїй плиті. А чи не запхати це ось сюди?

Залізну грубку топили з першого жовтня. Дорнбергер засунув туди вузлик і пішов собі. Запахло паленим ганчір’ям. Священик Зайтц відчинив вікно. З його обличчя зник веселий вираз, воно споважніло, навіть спохмурніло.

Знову щось скоїлося, і воно може або легко розвіятися крізь вікно, або згуститися до страшного смороду, від якого можна задихнутись.

Просякнута кров’ю й потом, Георгова куртка перетворювалася на вузький струмочок диму, що, на думку священика Зайтца, мав огидний запах і надто повільно виходив у вікно, а сам Георг в цей час уже дістався до Рейну і тепер ішов за водою по піщаній доріжці, що тяглася вздовж шляху. Давно, ще хлопчиком, він іноді гуляв тут.

В селах і містечках на захід від Майнца можна було легко перебратися на той берег човном чи пороном. Коли він думав про це раніше, надто ночами, все це здавалося йому безглуздим, пустою мрією, здійснення якої залежить від тисячі випадковостей. Але тепер, коли на нього щохвилі чигала небезпека, серед усіх цих випадковостей і можливостей цей план уже не здавався йому таким безнадійним.