Анна Зегерс - Сьомий хрест

І думки Георга знову полинули до Валлау. Його охопила безмірна туга. «Усім своїм нинішнім життям я завдячую йому, — подумав Георг, — навіть коли б мені сьогодні довелося померти».

А Щупачок молов без угаву:

— А ви були тут цими днями, коли справляли бучне свято? Все це якось дуже дивно. А ви були тут раніше, за окупації? Як вони тоді гарцювали на своїх сірих конях, ці марокканці у червоних плащах! От французи — це вже зовсім інша фарба в картині міста, якийсь сіро-голубий туман. Чого це ви так біжите, дозвольте спитати, хочете ще сьогодні добігти до Голландії?

— Хіба це дорога в Голландію?

— Спершу ви прийдете в Момбах, де повно спаржі. Ваші родичі там живуть?

— Далі вниз.

— У Буденгаймі? В Гайдесгаймі? Вони селяни?

— Частково.

— Частково… — повторив Щупачок, «Чи не позбутися мені його? — подумав Георг. — Але ж як, чорт візьми? Ні, завжди краще ходити удвох або втрьох. Тоді ти більше схожий на тутешнього».

Вони минули невеличкий розвідний міст над сплавною гаванню.

— Боже мій, як летить час у товаристві, — промовив Щупачок так, наче хтось зобов’язав його підганяти час.

Георг подивився на Рейн. Там, зовсім близько, на острові, стояли один біля одного три низеньких білих будиночки, відбиваючись у воді. Щось у цих будиночках, з яких середній скидався на млин, здалося йому знайомим і любим, ніби там жила дорога йому людина. Острів перетинав залізничний міст, перекинутий на другий берег.

Вони поминули в’їзд на міст, де стояв вартовий.

— Гарний міст, — похвалив Щупачок. Георг слідом за ним зійшов з дороги на лужок. Раптом Щупачок зупинився і потягнув носом повітря. — Горішник! — Він нахилився й зібрав кілька горіхів у відерце. Георг квапливо шукав горіхи і судорожно давив їх каблуком на камені.

Щупачок розсміявся:

— Ви, мабуть, страшенно любите горіхи!

Георг опанував себе. Він втомився й змокрів од поту.

Не бігтиме ж вічно за ним цей клятий Щупачок. Десь же він почне вудити рибу.

— Там видно буде, — відповів Щупачок, коли Георг обережно спитав про його наміри.

Вони підійшли до верболезу, що нагадав Георгові Вестгофен. Його тривога зростала.

— Ось! — сказав Щупачок.

Георг остовпів. Вони стояли на косі. Перед ними справа і зліва був Рейн. Далі йти не було куди.

Коли Щупачок побачив вражене Георгове обличчя, він засміявся.

— Ой як же я вас обкрутив, ой як обдурив! А навіщо було поспішати? — Він поклав вудочки й відерце і потирав собі стегна. — А в мене принаймні був супутник!

Він і гадки не мав, що секунду тому йому загрожувала смерть. Георг відвернувся й закрив обличчя здоровою рукою.

На превелику силу взявши себе в руки, він спокійно промовив:

— Ну, що ж, бувайте здорові!

— Хайль Гітлер! — відповів Щупачок.

Але в цю мить лози розсунулися, з них вийшов поліційний з вусиками та чубчиком на лобі й весело гукнув:

— Хайль Гітлер, Щупачку! А покажи-но мені твій дозвіл ловити рибу.

Щупачок відповів:

— Та я ж зовсім і не ловлю.

— А твої вудочки? їх я завжди ношу з собою, як солдат рушницю.

— А відерце?

— Загляньте-но всередину. Три горішки.

— Щупачку! Щупачку! — зітхнув поліційний. — Ну, а ви? У вас є документи?

— Це мій приятель, — сказав Щупачок.

— Тим більше, — сказав поліційний, чи тільки хотів сказати, бо Георг, зробивши спочатку ніби ненароком кілька повільних кроків до верболозу, раптом пішов швидше, а потім побіг, розсуваючи лози.

— Стій! — загорлав поліційний, вже не благодушно й жартівливо, а так, як годиться поліційному — Стій! Стій!

Обидва — поліційний і Щупачок — кинулися за ним.

Георг пропустив їх повз себе. Як усе це нагадувало Вестгофен — і зблискливі калюжі, й верболіз, а тепер ще й свистки, і серце, яке калатало так гучно, ніби ось-ось зрадить його. На тому березі, зовсім близько, була купальня: колоди, коло яких плюскотала вода, і між ними пліт.

— Він там! — крикнув Щупачок.

Тепер почувся свист і на березі, бракувало тільки сирени. Найгірше — це його кволість: коліна наче з вати і те, що він втратив почуття реальності, бо такого не буває наяву, це може тільки приснитися — що ти все біжиш і біжиш. Він упав обличчям на рейки, як потім помітив. Ага, він, біля якоїсь фабрики. З-за стіни долинало рівномірне гудіння, але ні свисту, ні криків уже не було чути.

— Кінець, — сказав він, сам не знаючи, що він цим хотів сказати, — кінець його силам чи його кволості. Якусь мить Георг бездумно чекав на чиюсь допомогу ззовні чи на якесь пробудження або чудо. Але чуда не сталося, і допомога ззовні не прийшла. Він підвівся й пішов далі; вибрався нарешті на широку вулицю з двома коліями рейок.

Тут було безлюдно. Обабіч вулиці стояли не жилі будинки, а поодинокі фабричні корпуси. Георг подумав, що берег тепер охороняють, і знову подався до міста. «Скільки часу змарновано! Вона ж чекає», — подумав він, поки не збагнув, що це дурниця. Лені не може ждати, бо нічого не знає.

Ніхто не допоможе, ніхто не чекає. Невже й