Збігнєв Херберт - Натюрморт із вудилом

на думку молодого дослідника — мав би бути сам Йоганес Вермер, а адресатом — Антоні ван Левенгук, натураліст, відомий усім завдяки внескові у вдосконалення мікроскопа. Обидва, учений і митець, були однолітками, народились у той сам день і все життя прожили в одному місті.

Лист не має слідів виправлень чи пізніших втручань, натомість містить дві кумедні орфографічні помилки й кілька перестановок літер, мабуть, писали його похапцем. Кілька рядків викреслені, і то настільки рішучо й енергійно, що ми ніколи не довідаємося, які ж божевільні чи сороміцькі думки назавжди вкрив морок чорнила.

Характер почерку (шпичасті літери «v», написані як відкрита вісімка, проріз пера дещо розхитаний, наче хтось пришвидшував темп кроку, а потім несподівано гальмував) демонструє дивовижну подібність, якщо не ідентичність, із єдиним збереженим підписом Вермера у реєстрі Гільдії Святого Луки за 1662 рік. Хімічний аналіз паперу й чорнила дозволяє датувати документ другою половиною XVII століття, тож усе вказує на те, що лист міг бути написаний рукою Вермера, проте незаперечні докази відсутні. Добре відомо, що трапляються, прецінь, і технічно досконалі фальшивки.

Усі ті, хто висловлювалися проти автентичності документа, висували численні аргументи, але, правду кажучи, не надто переконливі. Наукова обачність, ба навіть далекосяжний скептицизм, — риси, безумовно, похвальні, однак між рядками критичних зауваг легко прочитується — цього ніхто не сказав виразно, — що головні застереження викликає зміст листа. Коли б, припустімо, Вермер написав своїй тещі Марії Тіне, прохаючи позичити 100 флоринів у зв’язку з хрестинами сина Ігнатіуса, або, скажімо, запропонував пекареві ван Бейтенові один зі своїх образів у заставу за взяту позичку, ніхто б, гадаю, не заперечував. Втім, коли через два з половиною століття Великий Мовчун відізвався власним голосом, а те, про що він каже, є водночас інтимним зізнанням, маніфестом і пророцтвом, — цього ми не бажаємо прийняти, адже глибоко в нас зачаївся страх перед об’явленням, незгода на диво.

Ось цей лист:

«Ти, мабуть, здивуєшся, що я пишу Тобі, а не зайшов по-дружньому, як це часто трапляється, до Твоєї робітні незадовго перед смерканням. Гадаю, однак, що я не наважуся, не здужаю сказати Тобі в очі те, про що Ти за мить прочитаєш.

Я волів би не писати цього листа. Я довго вагався, бо мені справді не хочеться ризикувати нашою тривалою дружбою. Врешті я зважився. Є, прецінь, справи, важливіші від того, що нас пов’язує, важливіші від Левенгука, важливіші від Вермера.

Кілька днів тому Ти показав мені у свій новий мікроскоп краплину води. Я завжди думав, що вона чиста, мов скло, тимчасом у ній клубочаться дивні створіння, як у прозорому пеклі Боша. Під час цього показу Ти уважно вивчав мене поглядом і, здається, залишився вдоволеним моєю розгубленістю. Поміж нами панувала мовчанка. А потім Ти поволі й виразно сказав: «Саме такою є вода, мій дорогий, такою, а не інакшою».

Я зрозумів, що Ти хотів цим сказати: що ми, митці, увічнюємо ілюзію, життя тіней, облудну оболонку світу, а не маємо ні відваги, ні змоги сягнути суті речей. Ми, сказати б, ремісники, які працюють у матеріалі ілюзій, тоді, як Ти й Тобі подібні — майстри правди.

Як Ти знаєш, мій батько мав неподалік від торговельного майдану заїзд «Меселен». Туди вчащав один старий моряк, який сходив увесь світ від Бразилії та Мадагаскару аж до Північного океану, — я добре його пам’ятаю, — він був завше добряче під мухою, проте блискуче оповідав, і всі залюбки його слухали. Він був такою ж принадою закладу, як великий кольоровий образ чи екзотична тварина. Одною з його улюблених оповідок була історія про китайського імператора Ши Гуанді.

Отож, отой імператор наказав оточити державу товстим муром, аби відгородитися від усього інакшого, і спалив усі книги, щоб не слухати повчального голосу минулого. Під загрозою смертної кари він заборонив займатися всіма мистецтвами. (Цілковита їх непридатність із усією яскравістю виявилася перед лицем таких важливих державних завдань, як спорудження фортець чи відтинання голів бунтівникам.) У ті часи поети, малярі й музики ховалися в горах і далеких монастирях; вони жили вигнанцями, переслідувані зграєю донощиків. На майданах палали вогнища з образів, віял, скульптур, мереживних тканин, предметів розкоші чи тих речей, які можна визнати гарними. Діти, жінки, чоловіки ходили в однаковому одязі попелястого кольору. Імператор навіть оголосив війну квітам: порослі ними луки він наказав засипати камінням. Спеціальний декрет визначив, що о призахідній порі всі повинні перебувати в домівках, щільно прикривши вікна чорними фіранками, адже сам знаєш, які шалені образи здатні намалювати вітер, хмари та світло призахідного сонця.

Імператор цінував лише знання й обсипав учених почестями та золотом. Астрономи щодня приносили йому звістки про відкриття справжньої чи вигаданої зірки, якій послужливо надавали ім’я імператора, тож невдовзі весь небосхил роївся від світлих крапок Ши Гуанді І, Ши Гуанді II, Ши Гуанді III тощо. Математики трудилися над винайденням нових лічильних систем, складних рівнянь, неймовірних геометричних фігур, чудово знаючи, що їхні праці безплідні й нікому не приносять користі. Природознавці обіцяли, що виростять дерево, крона якого стирчатиме у землі, а коріння сягатиме неба, і зерно пшениці величиною в кулак.

Насамкінець імператор запрагнув безсмертя. Лікарі проводили жорстокі експерименти на людях і тваринах, щоб дослідити таємницю вічного серця, вічної печінки, вічних легенів.

Той імператор, як часто трапляється з людьми дії, прагнув змінити лице неба й землі, аби ім’я його навіки було записане у пам’яті прийдешніх поколінь. Він не тямив, що життя звичайного селянина, шевця чи гендляра овочами значно більшою мірою гідне поваги й пошани, — а сам він натомість стає знекровленою літерою, символом поміж багатьма монотонно повторюваними символами божевілля й насильства.

Зваживши на кількість його злочинів, на кількість спустошень, які він вчинив у людських умах і душах, смерть Ши Гуанді мав жорстоко банальну. Він удавився гроном виноградної лози. Щоб прибрати його з поверхні землі, природа не потрудилася ні тайфуну влаштувати, ні потопу.

Ти, мабуть, запитаєш, навіщо я тобі все це розповідаю, і який зв’язок має ця історія про